Кобзар 2000. Soft - Брати Капранови

Я сидів на підлозі, намагаючись отямитись. Тетяна діяла рішуче і швидко, немов розуміла, що відбувається. Вона вхопила за боки найближчу парту і привалила нею двері, слідом поставила стілець, потім другу парту, наче першої не вистачило б. Десь на другій хвилині спостерігання я зрозумів, що заважаю на проході, тому підібгав ноги під себе. Але це все, на що мене вистачило.

Тетяна, здається, перетягала під двері всі меблі, що були в приміщенні, і тільки тоді трохи заспокоїлась.

Я роззирнувся навкруги, намагаючись зрозуміти, де ми знаходимось, і тут помітив у кутку темний задертий догори ніс локатора.

Господи, оце так фокус! Це була лабораторія кафедри радіотехнічних систем, та сама, де в кутку, замріяно дивлячись у далечінь, стовбичив СОН-6, та сама, де все почалося.

Тетяна підійшла до мене і сіла поруч навпочіпки.

- Ти як? - спитала вона турботливо.

Я не відповів.

Тетяна повела оком туди, куди був спрямований мій погляд, і теж упізнала. Так, коло замкнулося, ми повернулися до самого початку. Тетяна раптом засміялася хрипко, певно, оцінивши гру долі. Я б теж охоче приєднався до неї, але не давала нога, та й рука… Боже, у мене ж рука! Я підніс ближче до очей порізану кисть і тут зрозумів, що з неї тече, просто струмує кров, і що я вже давно весь у крові і скоро натече ціла калюжа.

- Тетяно! - тихо застогнав я, але Тетяна раптом припинила сміятися і зірвалася з місця.

Куди це вона? Мені ж треба руку перев’язати.

Тетяна підійшла до стіни, клацнула перемикачем, і під стелею спалахнуло світло.

Я зіщулився.

Тетяна обернулася. Обличчя її було сповнене рішучості та, якщо хочете, відваги.

- Миколо, не сиди! - владно сказала вона. - Де тут рубильник?

- Який? - розгубився я від такого напору.

- Апаратуру вмикати. Не сиди, кажу!

Вона, здається, взялася мною командувать, і їй було байдуже, що кров так і тече, і що в мене не так багато її лишилося, і що…

- Підводься! - вона схопила мене під пахви, і я мусив скоритися, звівся на ноги та почалапав спроквола в куток, туди, де Земецький завжди вмикав живлення.

- Тільки б увімкнулося, - бурмотіла собі під ніс Тетяна.

Взагалі я не впізнавав її. Завжди така нерішуча, навіть тендітна, вона зараз поводилася так, наче все життя командувала протиповітряним батальйоном.

Тремтячою рукою, заливаючи себе і апаратуру кров’ю, я клацнув рубильником, і він ледь загудів під високою напругою. Тетяна зітхнула, здається, з полегшенням і підштовхнула мене у спину.

- Вмикай СОН.

- Кого?

- СОН, локатор вмикай!

Ні, їй було байдуже, що зараз я знепритомнію від втрати крові, що у мене нога покалічена, їй усе було байдуже.

- Ну!

Я прикульгав до локатора і клацнув перемикачем. Зелена, як і все військове, лампочка підморгнула мені змовницьки, а на білий стіл упала краплина крові. І тут я трошечки отямився, принаймні настільки, щоб підняти порізану руку вгору, аби менше текло, та спитати в Тетяни:

- Що ти надумала?

- Як це що? - здивувалася вона. - Пам’ятаєш, на лабі він ухопив професора, коли той на голку перекидався? От і зараз ухопить. Він же не може сюди клубком прокотитися, тому мусить перекинутись на щось інше.

Очі її натхненно сяяли, і я несамохіть посміхнувся.

- Дуринда, - сказав я. - СОН же в нас у пасивному режимі працює. Він же не випромінює хвилі, розумієш? Тут генератором треба підсвітити.

- То підсвіти! - обурилася Тетяна.

Довелося мені тягтися через усю кімнату до протилежного кутка та вмикати генератор. Я подумав, куди його спрямувати, і вирішив, що краще у стелю, щоб не засліпити антену.

Тетяна стояла біля стенда з СОНом та від нетерплячки постукувала ногою.

Я відчув, що поки тримав руку вгору, натекло повний рукав крові, тому опустив її донизу. Здавалося, що краплини застукали по підлозі з барабанним звуком. Цікаво, надовго мене вистачить? Скільки у людини крові - три літри чи скільки там? А вона тільки командує замість перев’язати.

Я пришкандибав до стенда та плюхнувся на стілець.

- Запускай! - підганяла Тетяна.

Я спробував якось влаштувати хвору ногу, знову застогнав, і вона сама почала смикати кнопки, звичайно, зовсім не ті що треба.

- Не лізь! - відсунув я її.

За кілька секунд двигун локатора задзижчав, і довгий ніс почав повільно обертатися навколо себе, обмацуючи простір. Стрілка амперметра на стенді заколивалась, повторюючи ту саму діаграму направленості, що її вивчення і було головною метою нашої першої лаби.

Господи, що ж ми таке робимо?

Чесно кажучи, орієнтуватися за амперметром було важко, але мені здалося, що за перше коло вона нічого особливого не показала. На друге також. Я дивився, немов приклеєний, на прилад, наче він і справді міг щось показати, крім сигналу від генератора. З пораненої руки текло немилосердно. Серце відлічувало секунди і кола локатора. На десятому стрілка раптом різко ухилилася праворуч.

- Сигнал! - автоматично вигукнув я і сам собі здивувався. Цього ж не може бути!

Але сигнал був явний та очевидний.

Ми обоє прикипіли очима до амперметра, а тому не помітили, куди був спрямований ніс локатора, коли стрілка смикнулась.

Я стиха вилаявся.

- Коли я скажу “сигнал”, дивися, куди обернулася антена, - скомандував я Тетяні.

Вона розуміюче кивнула.

Я очима повторював рух стрілки.

- Сигнал!

- Осьо! - Тетяни палець був спрямований кудись у куток, і вона, немов собака, що взяв слід, кинулася вперед.

Я теж подивився туди, але нічого істотного не помітив. Все було як слід - стіна, апаратура, планшет з діаграмами, решітка вентиляції.

Тетяна наблизилась до кутка і почала вдивлятися у стіну, мало не винюхуючи кожен сантиметр. Вона мацала стіну, зазирала за планшет, а я невідривно стежив за нею, і холод крижаною рукою підступав до мого серця. Невже це все насправді?

СОН зі своїм звичним дзижчанням крутився у мене над головою, і амперметр слухняно коливав стрілкою, підтверджуючи, що все правильно, що саме в тому кутку знаходиться щось таке, що відбиває радіохвилі сильніше за столи та залізні апарати на стійках.

Тетяна підсунула собі стільця та заходилась вивчати верх стіни. Її струнка фігурка звелася навшпиньки, стегна напружилися, талія вигнулася, і мені раптом так схотілося підхопитися з місця, обхопити її за стан, підняти вгору, закрутити, а потім…

- Вау! - раптом переможно вигукнула Тетяна та полізла кудись під вентиляційну решітку.

За мить вона зістрибнула зі стільця та, тримаючи щось у піднятій руці, посунула до мене. Очі її переможно сяяли. Але як я не силкувався, не міг розібрати, що там вона впіймала.

- Ось він! - виголосила Тетяна, простягаючи мені пучки.

- Хто? - я все намагався роздивитися там щось, але, крім чорної нитки, обкрученої навколо пальця, нічого не побачив.

- Як хто? Земецький! - впевнено сказала Тетяна та переможно потрусила рукою. Нитка, немов жива, сповзла з пальця та зателіпалася у повітрі.

Я ошелешено дивився на неї та на нитку, що звивалася, наче змія. Ні, це і справді була нитка, звичайна нитка, чорна та досить довга, а теліпалась вона він руху повітря.

- Не віриш? - посміхнулася Тетяна. - А подивись-но на амперметр.

Я слухняно скосив очі. СОН дзижчав, описуючи кола. І дійсно, тепер, коли ніс його дивився на куток, стрілка поводилась як завжди, зате коли він обертався до Тетяни, стрілка стріпувалася, як сполохана пташка.

- Нас теж чомусь навчили! - гордовито виголосила Тетяна, а потім замислилась. - Що з ним зробити?.. Ага!

Вона уважно придивилася до локатора, а потім вільною рукою вимкнула його. Зелена антена завмерла на місці, звук двигуна завмер, а стрілка амперметра впала на нуль. Тетяна нахилилася вперед, до антени, потім впіймала кінчик нитки двома пальцями і одним рухом просунула його у отвір на краю СОНа, того самого, що був просвердлений для зменшення ваги і завдавав стільки прикрощів бідолашним студентам. Впіймавши нитку з того боку, Тетяна миттєвим рухом зав’язала її на один, а потім для певності на другий вузол. Губи її при цьому ворушилися, немов примовляючи щось.

- Отак-от, - відхилилась вона, задоволено оглядаючи зроблене. - Сиди тепер тут.

А потім обернулася до мене.

- Миколо, божечки, ти порізався? У тебе ж кров!

Додому тоді ми дісталися без пригод.

Професор Земецький відтоді більш не читав у нас лекції і на лабораторних не з’являвся. Про нього переповідали якусь дивну історію. Буцімто він підробляв потроху нічним вахтером, і якраз тієї ночі лишився у зміну. Знічев’я забрів до лабораторії та в темряві перекинув на себе антену. Ще й не просто перекинув, а заплутався в ній так, що довелося зваркою вирізати. При цьому поламав собі все, що можна поламати, та після лікарні вирішив до інституту не повертатись, а піти на давно заслужений відпочинок.

А ми з Тетяною склали іспит на слабеньку трієчку та на радощах вирішили побратися. Щоправда, я взяв з неї обіцянку не намагатися більше мною командувать, як тоді вночі, бо жінка в родині повинна знати своє місце.