Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав

А в гарнізонній тюрмі трійця – штабний тюремний наглядач Славік, капітан Лінгарт і фельдфебель Ржепа, якого прозвали катом, – виконували свою роботу. Скільки людей вони затовкли на смерть по тюремних одиночках! Можливо, капітан Лінгарт і в республіці залишається капітаном. Я бажав би тоді, щоб йому зарахували роки служби в гарнізоні. Славічкові й Клімі державна поліція ці роки вже зарахувала. Ржепа повернувся до цивільного життя й свого давнього мулярського ремесла. Можливо, він став членом якоїсь патріотичної організації в республіці.

Штабний тюремний наглядач Славік у республіці став злодієм і сидить у тюрмі. Не вдалося йому, бідоласі, в новій державі пристосуватися так, як це пощастило іншим панам військовим.

Тюремний наглядач Славік, приймаючи Швейка, кинув на нього сповнений німого докору погляд.

– І в тебе має бути підмочена репутація, коли вже потрапив сюди. Ми тут, хлопче, підсолодимо тобі життя, як і всім, хто потрапить до наших лап. А наші лапи, звичайно, не дамські ручки.

Аби додати ваги власним словам, він тицьнув м’язистий грубезний кулак Швейкові під ніс і сказав:

– Понюхай, негіднику!

Швейк понюхав і зауважив:

– Таким кулаком я б не хотів дістати в ніс, відгонить цвинтарем.

Спокійна, розсудлива Швейкова мова прийшлася до смаку тюремному наглядачеві.

– Ану, – сказав він, штовхнувши Швейка у живіт, – стій струнко. Що в тебе у кишенях? Якщо маєш цигарки, можеш залишити, а гроші давай сюди, щоб не вкрали. Більше нема? Справді? Тільки не бреши! Брехня карається!

– Куди його? – спитав фельдфебель Ржепа.

– Запхаємо в шістнадцятку, – вирішив тюремний наглядач, – до тих, у підштанках. Хіба не бачите, що написав на паперах пан капітан Лінгарт: «Streng behüten, beobachten»[96]. Так, так, – урочисто заявив він Швейкові, – з бандитами треба по-бандитському. Якщо хтось бунтується, ми затягуємо його до одиночки, там переламуємо йому всі ребра й залишаємо, хай лежить, допоки не здохне. Це наше право. Так ми зробили з тим різником, пам’ятаєте, Ржепо?

– Та що тут казати. Попотіли ми над ним, пане штабний наглядачу, – відповів замріяно фельдфебель Ржепа, – ото був бугай! Я топтав його хвилин із п’ять, поки в нього почали тріщати ребра й хлинула кров з пащеки. А він ще десять днів жив. Просто гідра невмируща.

– Ось бачиш, харцизнику, як у нас буває, коли хто стає дибки або намагається втекти, – завершив свою педагогічну лекцію Славік. – Це те ж саме, що й самогубство, а воно в нас також карається. І боронь боже, щоб тобі, паскуднику, спало на думку скаржитися на щось, коли прийде інспекція та спитає, чи є якісь скарги, Ти, негіднику, повинен, виструнчившись, козирнути й відповісти: «Насмілюсь доповісти, нема. Я всім задоволений». Ну, як це ти скажеш, мерзотнику? Повтори.

– Насмілюсь доповісти, нема. Я всім задоволений, – повторив Швейк з такою милою міною, що штабний тюремний наглядач пошився в дурні, сприйнявши це за щиру відданість і чесність.

– То скидай штани і чимчикуй в підштанках до шістнадцятки, – лагідно сказав він, проти своєї звички не додаючи вже ні «паскудника», ні «негідника», ні «мерзотника».

У шістнадцятій камері Швейк зустрівся з дев’ятнадцятьма чоловіками без штанів. Це були ті, про яких було зауважено в паперах: «Streng behüten, beobachten». За ними ревно наглядали, щоб, бува, не драпонули.

Якби підштанки були чисті, а на вікнах не було ґрат, то могло б на перший погляд видатися, що ви потрапили до роздягальні якоїсь лазні.

Швейка прийняв від фельдфебеля Ржепи староста – неголений паруб’яга в розхристаній сорочці. Записав його прізвище на клаптику паперу, прибитому на стіні, й повідомив:

– Завтра у нас буде справжня кумедія. Нас поведуть у каплицю на проповідь. Ми стоятимемо в підштанках якраз під амвоном. Ото буде сміху!

Як і в усіх тюрмах, у гарнізонній тюрмі була каплиця – улюблене місце розваги в’язнів. І зовсім не тому, що всі ці примусові відвідини тюремної каплиці зближували відвідувачів з Господом Богом або прилучали в’язнів до чесноти. Про такі дурниці не могло бути й мови.

Просто служби Божі й проповіді розганяли тюремну нудьгу. Тут ішлося не про те, станеш ближчим до Бога, чи ні, а просто тішила надія знайти дорогою – в коридорах або у дворі – кинутий недопалок сигарети або сигари. Невеличкий недопалок, який валявся в плювальниці чи десь на землі в пилюці, відсував Бога далеко на задній план. Ця невеличка смердюча річ здобувала перемогу над Богом і спасінням душі.

А вже самі проповіді – що то була за комедія, що за сміхота! Фельдкурат[97] Отто Кац був, зрештою, дуже симпатичною людиною. Його надзвичайно цікаві проповіді чарували, розсіювали тюремну нудьгу. Він умів так гарно розводити теревені про нескінченне милосердя Боже та морально підтримувати занепалих духом і знеславлених в’язнів, умів так віртуозно лаятися з амвона і, стоячи біля вівтаря, чудово заводити своє «Ite, missa est»[98]. Службу він відправляв оригінальним способом, перемішуючи весь порядок відправи, а коли бував дуже п’яний, – вигадував зовсім нові молитви й нову відправу, та й весь обряд – щось таке, чого ще доти ніхто не чув і не бачив.

А вже й цирку не треба, коли фельдкурат, бува, посковзнеться й гепнеться з чашею святих дарів або з требником, вголос обвинувачуючи прислужника з ув’язнених, що той, мовляв, йому навмисне підставив ногу; а тоді перед святими дарами засуджує його до карцера або до «шпангле».[99]

Покараний тішиться, адже цей номер входив у програму всієї комедії в тюремній капличці, і він майстерно виконав тут свою відповідальну роль.

Фельдкурат Отто Кац, один із найкращих військових священиків, був єврей. У цьому, власне, не було нічого дивного. Архієпископ Кон[100] також був єврей, і до того ж приятель Махара.[101]

Фельдкурат Отто Кац мав ще строкатіше минуле, ніж славний архієпископ Кон.

Отто Кац учився в торговельній академії й пішов до армії як однорічник[102]. Він так добре знався на вексельному праві та векселях, що за рік довів торговельну фірму «Кац і К°» до блискучого банкрутства. Старий Кац змушений був виїхати до Північної Америки, зробивши якісь грошові оборутки зі своїми кредиторами без їхнього відома й без відома свого компаньйона, якому довелося виїхати до Аргентини.

Безкорисливо наділивши в такий спосіб Північну та Південну Америку фірмою «Кац і К°», молодий Отто Кац опинився в становищі людини, якій немає звідки чекати спадщини і яка не знає, де прихилити голову. Отже, залишався єдиний вихід – вступити до війська.

Однак перед тим однорічник Отто Кац устругнув надзвичайно оригінальну штуку. Він вихрестився. Навернувся до Христа, щоб той допоміг йому зробити кар’єру. І звернувся до нього з повною довірою, розцінюючи цей крок як комерційну угоду між ним і Сином Божим.

Каца урочисто хрестили в Емаузах. Сам отець Альбан занурював його в купіль[103]. Це було надзвичайне видовище. Присутніми були один побожний майор із полку, де служив Отто Кац, одна стара панна з пансіону для шляхтянок на Градчанах і якийсь пикатий представник консисторії, що був за хрещеного батька.

Добре склавши іспит на офіцера, новоявлений християнин Отто Кац залишився в армії. Спочатку йому здавалося, що все піде гладенько. Він навіть намірявся вступити на штабні курси.

Але одного дня впився й пішов у ченці, змінивши шаблю на чернечу рясу. Він добився аудієнції у архієпископа на Градчанах, після чого потрапив до духовної семінарії. Перед своїм висвяченням налигався до нестями в одному вельми порядному «будинку з жіночою обслугою» на Вейводовій вуличці й просто з виру розпусти й гульні попрямував на церемонію. Після висвячення пішов до свого полку заручитися протекцією, а коли його призначили фельдкуратом, купив коня й почав гасати по Празі, беручи участь у всіх пиятиках з офіцерами свого полку.