КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ - Право

У більшості випадків помилка в об’єкті пов’язана з помилкою особи в предметі злочину, а через неї — в його об’єкті. Так, особа, бажаючи викрасти наркотичні засоби, проникає до аптеки і викрадає, як вона вважає, наркотичні засоби, насправді ж з’ясовується, що викрадені ліки не є наркотичними засобами.

Вчиняючи злочин, особа усвідомлювала, що порушує відносини у сфері обігу наркотичних засобів, і бажала цього, але внаслідок помилки фактично порушила відносини державної власності. Або, бажаючи знищити будинок захисника у зв’язку з його діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, особа помиляється адресою і підпалює будинок, який належить іншій особі. Тут діяння спрямоване на порушення суспільних відносин у сфері нормальної діяльності органів правосуддя, а фактично шкоду заподіяно відносинам власності громадянина.

Оскільки об’єкт є елементом складу, що насамперед визначає характер суспільної небезпечності злочину та його правильну кваліфікацію, неправильне уявлення особи про об’єкт впливає на її вину і відповідальність: особа відповідає за спрямованістю умислу. Проте внаслідок того, що фактично шкода тому об’єкту, який передбачався, не була заподіяна, відповідальність має наставати за замах на цей злочин (у наведених прикладах — за замах на злочини, передбачені відповідно статтями 308 і 399 КК).

Помилка в характері діяння може бути двоякого роду. По-перше, вона може виражатися в помилці особи щодо наявності в її дії або бездіяльності фактичних ознак, що утворюють об’єктивну сторону конкретного складу злочину; по-друге — в помилці щодо відсутності в її діянні таких ознак. У першому випадку суб’єкт, вчиняючи певне діяння (дію чи бездіяльність), вважає, що воно становить собою фактичну ознаку об’єктивної сторони конкретного складу злочину, тоді як насправді цього немає. Так, мати новонародженої дитини, бажаючи позбутися її, кидає дитину в контейнер для сміття, вважаючи, що позбавляє її життя, однак з’ясовується, що дитина народилася мертвою. Така помилка не виключає умисел і відповідальність. Але оскільки особа помиляється і наслідки (смерть) не настають з причин, що не залежали від її волі, відповідальність настає за замах на злочин. У наведеному прикладі мати новонародженої дитини повинна відповідати за замах на вбивство. У другому випадку — при помилковому уявленні особи про відсутність у діянні фактичних ознак, що утворюють об’єктивну сторону конкретного складу злочину, — умисел на вчинення злочину відсутній. Відповідальність можлива лише за необережний злочин, якщо вчинення такого діяння з необережності передбачене КК і якщо буде встановлено, що особа повинна була і могла передбачити помилковість свого висновку про відсутність в її діянні ознак об’єктивної сторони. Так, за необережне вбивство повинна відповідати мати новонародженої дитини, яка, вважаючи, що дитина народилася мертвою, і не бажаючи розголосу, закопує її. Фактично ж виявляється, що дитина народилася живою, а смерть її настала від дій матері. Вважаючи дитину мертвою, винна не передбачала можливості настання смерті від її дій, але повинна була і могла передбачити таку можливість, оскільки не вжила необхідних заходів для встановлення факту смерті.

Третя фактична помилка — у розвитку причинного зв’язку — становить собою неправильне уявлення про дійсний розвиток причинного зв’язку між суспільне небезпечним діянням і суспільне небезпечними наслідками. Для вирішення питання про вину особи правильна оцінка нею причинного зв’язку має істотне значення, тому що останній є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони злочинів з матеріальним складом. При цьому слід урахувати, що кримінальне право не вимагає, щоб особа усвідомлювала причинний зв’язок у всіх деталях і особливостях. Потрібно тільки, щоб особа усвідомлювала розвиток причинного зв’язку в загальних рисах. Тому помилка особи саме в цих загальних рисах впливає на форму вини і відповідальність, тоді як помилка в деталях такого впливу не має. Так, якщо особа, бажаючи вбити людину, стріляє в ділянку грудної клітини і вважає, що смерть настала від поранення серця, а насправді потерпілий помер від сильної крововтрати внаслідок поранення артерії, то така невідповідність передбачуваного і дійсного розвитку причинного зв’язку не виключає умислу на вбивство і відповідальність настає саме за умисне вбивство, тому що винний не помилявся в загальних закономірностях настання смерті від поранення життєво важливих органів. Помилка в причинному зв’язку виключає відповідальність особи за злочинний наслідок, що настав, якщо має місце істотна розбіжність між тим, що передбачався, і фактичним розвитком причинного зв’язку. Так, якщо винний дав разом із їжею потерпілому отруту з метою вбивства, а потерпілий, вийшовши з будинку, потрапив під машину і загинув, то винний повинен відповідати тільки за замах на вбивство, тому що смерть потерпілого не знаходилася в причинному зв’язку з даванням отрути: дійсний розвиток причинного зв’язку істотно розійшовся з тим, як його уявляв винний.

Помилка в особі потерпілого полягає в заподіянні шкоди одній людині, помилково сприйнятій за іншу. Винний, бажаючи вбити С., вбиває В., помилково сприйнятого за С. Така помилка не може впливати на форму вини і відповідальність, тому що життя будь-якої людини (а саме життя тут є об’єктом) однаково охороняється законом про кримінальну відповідальність. Винний же в цій ситуації не помилявся в тому, що посягає на життя людини. Отже, відповідальність його і повинна наставати за умисне вбивство.

Помилку в особі потерпілого необхідно відрізняти від деяких випадків помилки в об’єкті, зовнішньо схожих з помилкою в особі. Наприклад, особа, бажаючи помститися судді, який постановив рішення не в її інтересах, чекає його ввечері на вулиці і вбиває. Однак виявляється, що вона помилилася і прийняла за суддю іншу людину. У цьому випадку хоча шкода заподіяна життю іншої людини, помилка була не в особі потерпілого, а в об’єкті: винний спрямовував свої дії не тільки проти життя, а й на заподіяння шкоди нормальній діяльності правосуддя. Питання про його вину і відповідальність тут повинно вирішуватися за правилами помилки в об’єкті: винний має відповідати за замах на злочин, передбачений у ч. З ст. 377 КК.

Від помилки в особі потерпілого необхідно також відрізняти випадки відхилення дії або удару, що зовні схожі на цю помилку, але не є нею. При відхиленні дії суб’єкт спрямовує свої дії на заподіяння шкоди одній особі, але з причин, які від нього не залежали (а не внаслідок його помилки), шкода заподіюється іншій особі. Наприклад, суб’єкт, побачивши В., який вийшов на ґанок і бажаючи його вбити, стріляє в нього, але в цей час на ґанок виходить дружина В., в яку і потрапила куля. При відхиленні дії, на відміну від помилки в особі потерпілого, відповідальність повинна наставати, по-перше, за спрямованістю умислу (в нашому випадку — за замах на умисне вбивство) і по-друге, за позбавлення життя іншої особи з непрямим умислом чи з необережності, залежно від конкретних обставин справи. Так, якщо в наведеному прикладі винний не передбачав, але повинен був і міг передбачити можливість позбавлення життя дружини В., то він відповідатиме за необережне вбивство. Якщо особа не передбачала і не повинна була або не могла передбачати відхилення дії і заподіяння смерті іншій особі (“казус”), то її відповідальність за цю шкоду виключається.

Стаття 24. Умисел і його види

1. Умисел поділяється на прямий і непрямий.

2. Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільне небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільне небезпечні наслідки і бажала їх настання.

3. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільне небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільне небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.

1. Законодавче визначення прямого і непрямого умислу свідчить, що вони мають багато спільного. Їх аналіз дає можливість виділити три розпізнавальні ознаки, що характеризують психічне ставлення особи до вчинюваного нею діяння і його наслідків. Це усвідомлення особою суспільне небезпечного характеру свого діяння, передбачення його суспільне небезпечних наслідків і бажання настання таких наслідків або свідоме їх допущення. Перші дві — усвідомлення і передбачення становлять інтелектуальні ознаки умислу, а бажання настання наслідків або свідоме їх допущення — його вольову ознаку. При вчиненні конкретних злочинів можливі два варіанта поєднання інтелектуальних і вольових ознак. Таке їх співвідношення і лежить в основі розмежування в законі і на практиці умислу на прямий і непрямий.

2. Прямий умисел. Інтелектуальні ознаки прямого умислу полягають в усвідомленні суспільне небезпечного характеру свого діяння та передбаченні його суспільне небезпечних наслідків. Ці ознаки належать до однієї інтелектуальної сфери психічної діяльності, але вони різні за своїм змістом. Усвідомлення суспільне небезпечного характеру свого діяння означає не тільки розуміння фактичної сторони того, що вчиняється, всіх обставин, що характеризують об’єктивні ознаки складу злочину (значущість об’єкта і предмета посягання, характеру діяння, місця, часу, способу його вчинення та інших обставин), а й розуміння соціального значення діяння, його соціальної шкідливості. Відсутність усвідомлення може свідчити про неосудність особи на час вчинення діяння або про відсутність умислу. Передбачення означає, що у свідомості особи склалося певне уявлення про можливі або неминучі наслідки свого діяння. При цьому передбачення має конкретний характер. Особа має чітке уявлення про те, що саме від її конкретного діяння неминуче настануть чи можуть настати певні суспільне небезпечні наслідки. Вольова ознака прямого умислу — це бажання настання передбачуваних наслідків свого діяння. Найчастіше особа прагне у цьому разі досягти якої-небудь мети, задовольнити ту чи іншу потребу, тому діє свідомо і цілеспрямовано. Так, судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України змінила вирок судової колегії Донецького обласного суду в частині визнання Г. співучасником вбивства Р., визнавши її винною лише в приховуванні злочину. Разом з тим, висновок суду про винність К. і С. в умисному вбивстві Р. за попередньою змовою, з корисливих мотивів визнала переконливим і обґрунтованим.