Приворотне зілля - Брати Капранови

- А які тут версії? Колгоспники. - Петро ніяково знизав плечима.

- Це понятно, що не робочий клас. І єслі за дєвку в голову дали… Ти не кривись! Це все ще туда-сюда. А єслі все-таки це протіводєйствіє?

- Чиє?

- Ну цих… Сіл… То єсть сил. - Микола Пилипович все-таки не був майстром формулювань.

- Яких сил?

- Ну, напрімер, Юхима. Показанія баби це підтверждають.

Петро скептично похитав головою.

- Він білий, а не чорний.

- А може, не в тому смислі чорний, а в смислі «чорниє сіли». - Тут майор аж по лобі себе ляснув. - Точно! Він же ж там як раз шатався, паскуда.

- Так він дуже старий, старший за бабу.

- А может, не старший, может, такий самий чи младший на год. Кстаті, треба узнать.

- Треба. - Слухняно погодився Петро.

Вони звернули з дороги та пішли краєм села в обхід. Тут було значно менше шансів зустріти знайомих, а колегам треба було багато обговорити.

- А кстаті, - майор раптом повернувся до улюбленої теми. - Может, ето дівчата. Я б на їхньому місці сам тебе одмєтєліл. Крутиш голову двум сразу. Тоже мені донжуан.

- Нічого я їм не кручу. Вони самі.

- Ага. Самі. Єстєствєнно… - Микола Пилипович на хвилинку замислився. - Нада тобі одшить когось. Тільки не поштарку. Вона нам пригодиться.

Петро приречено зітхнув. - І не вздихай. Роботать треба. Потанцював, побився, поболєл, хватіт. Тепер за роботу. Слухай мою команду! Поступаєш до мене в обєспєченіє. - Микола Пилипович рішуче вимахнув рукою. - Я руковожу операцією по бабі Кабачіхє.

- Як в обєспєченіє? - Петро аж субординацію порушив від здивування. - Вона ж моя… Вона ж мене лікує.

Це було не що інше, як перетягування ковдри на себе. Привласнювання чужих успіхів. І використання для цього службового становища.

У голосі Миколи Пилиповича задзвенів метал:

- Товариш лейтенант, на вас покладається задача обєспєченія операції старшого по званію. Ясно? - Єсть. - Хлопець тільки зубами рипнув.

Задоволений майор перевів свій голос на тон нижче.

- Ти вже, кажеться, накерував до драки. Давай будем соблюдать.

- Та я що… Тільки вона не звичайна бабка. Вона ж вас зразу розкусила, що нічого у вас з зубом нема. - Лейтенант просто так не здавався. - І далі буде так само. Що б ви там не вигадали, вона здогадається, що хочете її обдурачить. Це такий контингент, що не дай Бог. А я - інше діло. У мене в голові проблеми, вона сама сказала. Я буду довго і по-справжньому лікуватися.

Микола Пилипович замислився.

- Ну по-перше, у мене глибокий карієс і цей…

- Пульпіт, - єхидно підказав Петро.

- Пульпіт, пульпіт. І це не факт, шо його нема. А во-вторих, лічить я буду не себе, а тебе. - Він радісно ляснув у долоні. - Точно. Ти ж у нас молодой. Лічиться не хочеш. А я, як старший товарищ, побачив, що у тебе проблеми з головой, - майор весело хихотнув. - Прийду до неї, скажу, спасай. Нормально?

Петро закусив губу.

- Вам видніше.

- Конєшно, видніше. І у тебе руки розв’язані. Можеш роботать на повну котушку, не то шо больной. Ти ж думаєш, шо здоровий, от і роботаєш на повну котушку. А я беспокоюсь.

Петро не відповідав, і, відчувши, що вже остаточно переміг у цьому маленькому змаганні з підлеглим, майор змінив тон:

- Ти не розстроюйся. Це ж завдання отвєтствєнне. А у мене опит. Ти по молодості можеш дров наламать. А баба - об’єкт серйозний.

- Так я ж не заперечую. Я розумію… Ви ж і возрастом до неї більше підходите. - І лейтенантові вуста скривила гидка посмішка.

Кожна операція закінчується успіхом або неуспіхом. Але так тільки здається, бо насправді кожна операція закінчується звітом. І це мудро. Що таке одна конкретна справа порівняно з історією Організації? Краплинка досвіду, не більше, але ця краплинка падає у море з сотень тисяч таких звітів, і з нього завтра народжуватимуться нові операції, а з них нові і нові. Так влаштована служба. Так влаштували її ще батьки-засновники, а вони розумілися на своїй справі.

Микола Пилипович чудово розумів цю істину, а чималий оперативний досвід відучив його беззастережно покладатися на пам’ять. Так само як відучив відкладати підготовку звіту на останні дні. З Києва операція буде виглядати зовсім інакше, а якщо не фіксувати інформацію по ходу справи, потім буде важко. Тому Микола Пилипович вів щоденник.

Зовні цей щоденник геть не був подібний на традиційні грубі зошити, та й записи в ньому не були розбиті малюнками, як-то годилося у романтичному ХІХ сторіччі. Не схожий він був також на розкреслені тижневики бізнесменів. Це були прості аркушики, густо вкриті з обох боків суцільною смугою записів без абзаців та проміжків. Не зшиті між собою, вони навіть зберігалися окремо, у різних відділеннях майорового «дипломата».

Ви тільки не подумайте погано про нашого героя. Він зовсім не порушував правил конспірації. Тексти на аркушиках не змогла прочитати б жодна, крім автора, жива душа, бо писав він їх за власною кодованою системою, надійність якої було підтверджено на найвищому рівні. Свого часу, ще коли носив лейтенантські погони, він дав свої записи колегам з відділу дешифрування для перевірки, і розумники-кібернетики повернули їх із висновком: «Наданий текст не має в собі жодної регулярної структури, тобто ніяких ознак шифрування». Вони мали рацію, бо справді розумілися на шифрах. А те, що писав Микола Пилипович, зовсім не було шифровкою у буквальному розумінні цього слова. Його швидше можна було вважати реєстром власних асоціацій-нагадувань, списком посилань на відповідні блоки людської пам’яті. Так що розшифрувати його можна було, хіба що маючи в комп’ютері повну копію мозку автора. І от поки лейтенант після сеансу бабиного лікування хропів, розкинувши своє могутнє тіло на ліжку, акуратний Микола Пилипович взявся до записів. Він прилаштувався біля вікна, одночасно контролюючи подвір’я. Старенька хазяйчина лампа з прогорілим абажуром була низько нахилена над папером, вона добре освітлювала текст, але не заважала спостерігати за доріжкою серед дерев. До того ж з метою конспірації майор поклав свої акрушики у грубий зошит, що у ньому записував безцінні фольклорні відомості. Усе зрозуміло - не спиться науковому працівникові, обробляє чергові здобутки.

Десь далеко жінки виводили складне багатоголосся, змагаючись із степовими цвіркунами, а на папір рядок за рядком лягали зрозумілі тільки авторові записи. Майор ретельно систематизував інформацію, бо за три дні сталося стільки, що не розсортуй його одразу, потім ніколи не розбереш. Операція істотно просунулася вперед. Щоправда, це сталося ціною здоров’я колеги, проте майор не відчував докорів сумління. Якщо цей бовдур дозволяє себе бити - сам винуватий, а якщо це ще й можна повернути на користь операції, тим краще. Нічого важливого йому не відбили, крім голови, але голова більше потрібна старшому групи. Микола Пилипович, попри непогану підготовку, завжди намагався уникати фізичного контакту, мудро вважаючи, що проти лому нема прийому, а справжні перемоги досягаються зовсім не за рахунок біцепсів.

Тепер належало скористатися з лейтенантового проколу, і майор зафіксував для себе перший номер у списку для розробки - баба Кабачиха. Варіант із зубом вона чітко розколола, але тут доречно трапилася Петрова голова. Непроста бабуся. Якби знати, що лейтенанта так відмолотять на танцях, не сувався б із своїм карієсом.

Далі. Справа з лейтенантом - випадковість чи свідомий спротив? Треба розібратися. Вірно сказано, що перемогу від поразки ти не повинен відрізнять. Але точніше буде так - будь-яка поразка є складовою майбутньої перемоги. Навіть іще краще - маленька тактична поразка повинна стати складовою великої стратегічної перемоги. І хоча тезі явно бракувало поетичності, Микола Пилипович задоволено посміхнувся.

Але подивимося що далі… Микола Пилипович замислився. Трохи осторонь у спогадах бовваніла постать діда Юхима. Противний дід, хоч однозначно оцінити його поведінку важко. Не дав води двом подорожнім. Чи не розшифрував він їх, користуючись своїми здібностями? І звідки взагалі інформація про ці здібності? Від парторга. Той, щоправда, сам не бачив, але люди говорять.

Якби Микола Пилипович уявляв собі, з якого боку підібратися до старого хуторянина, він саме йому присвоїв би почесний перший номер у своїх записах. Майор ніколи не боявся серйозних супротивників, але завжди зважував користь, що її може дати героїзм. Все-таки основним завданням було вербування когось із цього табору. А дід явно на цю роль не годився. Інша справа - танці. Чого б це старому тертися вночі біля клубу? Теж мені танцюрист. Це міркування майор поклав у голові окремо, прямо так, зі знаком запитання. Звичайно, дідусь хирлявий, а Петро як-не-як професіонал. Але, по-перше, вдарити дрючком ззаду - тут не сила потрібна, а швидше досвід. А по-друге, хто знає, що там за сивиною насправді ховається? Бувають такі діди, що не дай Боже. Особливо якщо, скажімо, відсидів або воював. До речі, треба поцікавитися його біографією, може, і справді якийсь бандерівець.