Чудове Чудовисько - Сашко Дерманський

— Все зрозуміло, — луною розійшовся Сонин голос, бо дівчинка майже повністю запхала голову в бабаєву пащу, — у вас флюс. Чу, неси теплу воду й соду. Бабай змирився з роллю пацієнта і десять хвилин полоскав рота теплою водою з содою. Коли процедура скінчилася, «лікарка» сказала:

— А тепер мені потрібен шматок сала. Чу, є в тебе сало?

— Е, є, — сказав Чу й приніс цілий шмат.

— Прикладіть до ясен, де болить, — скомандувала дівчинка.

За двадцять хвилин бабай підвівся з ліжка.

— Оце тобі… не те, щоб того, але ж і не зовсім, щоб абияк… — бурмотів він, мацаючи праву щоку.

— Ну як, краще? — спитала Соня.

— Не болить. Таки не болить. Ну, ти бачиш…

— То й добре, — зраділа дівчинка, — але бережіть зуби. Я й Чу он привчила їх чистити.

— Ну, дякую тобі, — промовив бабай, — бо думав, що помру.

— Пусте, — відповіла Соня. — Ви ж бабай Чу, а Чу — мій друг.

— Гм. Друг, кажеш. Чув я про дружбу, чув. Та казали мені ще змалечку, що не буває її, що то люди вигадали казочки про неї, а дивись… Друг… Виходить, таки не казка це.

— Звичайно, не казка, — сказав Чу, — пішов би ти до школи — побачив би, скільки там дітей, і кожен із кимсь дружить.

— Диво та й годі, — ніяк не міг повірити в почуте й побачене бабай.

— Але ж ви вже бачите це диво, — промовила Соня, — нехай і решта чудовиськ побачить і повірить у нього! Нехай Чу збере сім подяк, і збагнуть тоді, що чудовиська можуть дружити.

— Ай справді! — зненацька вигукнув бабай. — Нехай побачать, сякі-такі! Нехай! Знатимуть, як мене, колишнього Верховного Страхополоха, принижувати й облізлим опудалом називати! Йди, малий! Хай мене діти залоскочуть, іди!

— Ура! — зрадів Чу. — Дякую, бабаю, дякую.

— Та, що там, — бабай зніяковів — видно, йому ніколи ніхто не дякував. — Йди собі. А я додому піду, до баби, розкажу і їй про дружбу. І Акули ж не бійтеся. Я його викрив — тепер не посміє пхатися. А раптом що — він у мене під контролем тепер. — Бабай тріумфально посміхнувся й видобув у себе з вуха… звичайне гарбузове зерня. Принаймні виглядало воно, як звичайне. — Це мій останній винахід — зернина з підслуховувального гарбуза. Пам'ятаєш, малий, летючі змієвидні гарбузи? То я їх схрестив із вухатими, а потім із крикливими і з миттєворослими — і вийшли підслуховувальні. Така сама насінина — у вусі Акули. Коли я завітав до тебе, щоб поговорити з ним, він, у подобі твого пса, спав. Ну, я йому тим часом і запхнув тихенько. Тепер я чую все, що він робить.

— Невже воно працює? — спитав Чу.

— Аякже! Є лише один ґандж: не можна вуха мити, бо ці зернята миттю проростають, якщо на них потрапляє вода.

— Ну, то ми йдемо? — ще наче не зовсім вірячи, що йому дозволено, спитав Чу.

— Бувайте… Чи… зажди, малий. — Бабай трохи повагався, потім переборов щось у собі Й підійшов до онука.

— Наш рід дуже давній, — стримано промовив бабай. — Словом… не підведи, малий…

Бабай опустив долі вологі очі й уперше в житті невміло, але щиро й лагідно обняв Чу.

Страхітливий ліс.Верховному Страхополоху особисто в пазурі.Цілком таємно.Ваша жорстокосте. Я не виконав завдання. Не смію вимолювати прощення, бо не сумніваюсь у Вашій невблаганності. Однак прошу зважити, що Підглипень викрив мене не сам, а за допомогою свого бабая Гарбузяника. До того ж він так і не зміг виконати поставлену йому умову і за час, що в нього лишився, навряд чи зуміє.Я знаю, що маю бути закинутий, однак якщо Ваша невблаганність візьме до уваги втручання Гарбузяника, то, можливо, дозволить мені набути нової подоби й ті два дні, що лишилися до Збіговиська, присвятити служінню Вам і всьому Збіговиську.Тремчу від жаху,Д.Р. Акула

Ксерокс

Отже, бабай Гарбузяник на батьківські збори так і не пішов, але відпустив свого онука до школи. Чу бракувало лише двох подяк. Але ж і часу він майже не мав, тому оте «лише дві» в даній ситуації перетворювалося на «аж дві».

— Не переживай, Чу, — підбадьорювала друга Соня дорогою до школи, — дві подяки можна й за день заробити. А в нас аж цілих два дні. До того ж тепер глипача немає. Впораємось.

— Якби ж то, — відповів Чу, поправляючи на спині свій самовар-рюкзак. — Вчора он жодної не вдалося здобути. А глипача ще ранувато списувати з рахунку, не ми ж його викрили, отже, ще нічого не ясно.

— І не думай про це, він не насмілиться повернутися, краще дивись, які я кров'яні сардельки котику несу, — Соня мимохіть зітхнула. — Бабуся Томові купувала, але тепер… нехай кошеня поласує.

Річ у тім, що вчора посеред дня, під час уроків, до школи прибилося кошеня. Худеньке, чорне з колючими темними очками. Його надибав сторож дід Микита.

Старий влаштував малому хатку з картонної коробки під самим ґанком школи. Дідусь дуже зрадів приблуді, бо давно мріяв завести собі вдома якусь тваринку, та все щось не виходило. А тут кошеня саме десь узялося, наче дізналося про дідову мрію.

На радощах сторож налив малому молочка в підставку з-під вазона, та воно, певно, було не голодне й пити не схотіло. Проте дід Микита все одно почувався щасливим і мріяв, як він через день або два (бо ще треба домовитись із бабою) забере кошеня додому.

Не встигли Соня й Чу ввійти до школи, як усередині увімкнулася сирена. «Невже знову пожежа?!» — подумали вони й щодуху вбігли в школу. Втім одразу ж з'ясувалося, що ніякої пожежі немає. А сирена? І сирени немає. Замість сирени посеред шкільного холу, обіпершись на дебелу швабрюку, стояла прибиральниця баба Дуся. Перед нею зіщулився сторож дід Микита, він тулив до грудей під стародавнім, уже невідомо якого кольору, піджаком мале, вчора знайдене кошеня. А поміж ними, на підлозі, якось дуже символічно, темніла… купка котячих какульок. Баба Дуся, яка була професійною прибиральницею й,окрім школи, за день встигала наводити лад ще в офісах декількох приватних фірм і там понахапувалась різних сучасних слівець, мовби не наважувалася переступити через «па¬хучу» перепону. Вона звіддалік просто знищувала збентеженого сторожа поглядом і вереском.

А сталося ось що.

Звечора дід Микита вирішив узяти тваринку на ніч до себе на прохідну: не кидати ж бідолаху на вулиці… А на ранок баба Дуся, прибираючи на прохідній, виявила на підлозі аж три чималенькі котячі міни.

— Людоньки! — кричала на півшколи прибиральниця (а голос мала незгірший за оперну співачку Монсеррат Кабальє, щодо гучності, звісно). — А яка ж це тут личина понакладала?!! А шоб йому на голову клало — не переклало!!! Заступнице небесна, та воно ж не раз нагидило, воно аж три ксерокопії зробило!!! А шоб йому ксерокс поламався! Ох, аби я впіймала була! Ох, аби ж то впіймала!.. Та я б йому осьо цею шваброю та по тому місці, шо ксерило, факса-нула! Ох, і факсанула б!.. Микито! — баба Дуся раптом зосередила крикливий «вогонь» на сторожа. — А шо ж це в тебе тута чворилося вночі, га?! Та в тебе ж під носом, котяча ти душа, зі школи тавалєта зробили! Чуєш?! Куди ж ти, куряча сліпота, дививсь?! Чи п'яний спав, га? — Та я… — дід Микита уже й не знав, що на такий напад і відповісти. Він вагався, сумнівався, чи сказати прибиральниці про кошеня, чи ні. Баба Дуся, начебто, й любить тваринок, але ж оті три купи…

— Чого мовчиш?! — наступала зі шваброю розлючена баба. — Га?! Чи, може, це ти тута?.. Факсану! Ти ж мене, Микито, знаєш — у мене «довго» нема!

— Та це ось він, — вирішив здатися дід Микита, якому не дуже кортіло, щоб його факсанули. — Осьо, мале, — він витяг з-за пазухи кошенятко, — якось ненароком…

— Ти диви, — здивувалася баба Дуся, — самого жменька, а воно аж три ксерокопії зробило! Ксерокс, та й годі… Його треба до ветлікарні здати, може, в нього чумка!

— Нема в нього чумки, — дід Микита заховав Ксерокса за полу піджака, — не те що в декого. — Він з викликом глянув на прибиральницю. — Я його сьогодні додому заберу.

Почувши таке, школярі трохи засумували. Шкода, що кошеняти не буде в школі, воно таке гарне, чорненьке. Хоча з іншого боку — в нього тепер буде свій дім, а дід Микита он як його любить.

— Ну що ж, — мовила Соня, дістаючи з наплічника цілу стрічку кров'яних сардельок, які так і не скуштував її Том, — на ось на прощання.

Дідусь пустив Ксерокса на підлогу. Той схопив гостинець і поволі, з почуттям власної гідності, потяг на ґанок: дивіться, мовляв, усі, який у мене скарб є.

Учні розійшлися по класах, а баба Дуся вимкнула сирену й, уже впівголоса буркочучи й час від часу затуляючи носа пальцями, взялася «розміновувати» хол першого поверху.

Коли учні вийшли на перерву після першого уроку, вони побачили кумедну картину: Ксерокс спав на лавочці, тримаючи в зубах вервечку сардельок. Мабуть, боявся, щоб ніхто не викрав його добро. Жоден з учнів, навіть першокласників, не насмілився тривожити такий солодкий сон кошеняти.