Одіссея капітана Блада. Хроніка капітана Блада - Сабатіні Рафаель

— Тут є хто-небудь із слуг? — рішуче запитав він. Дома був тільки конюх, старий негр Джеймс.

— Саме він нам і потрібен, — сказав Блад. — Накажіть подати коней. І мерщій до Спейгстауна або ще й далі на північ, де вам ніщо не загрожуватиме. Тут залишатися не можна. Поспішайте!

— Але ж бій закінчився… — почала Арабелла, бліда й налякана.

— Так, закінчився. Але найстрашніше тільки починається. Дорогою міс Трейл розповість вам. Ради бога, повірте мені і зробіть так, як я вам кажу.

— Він… він врятував мене, — заридала міс Трейл.

— Врятував тебе? — приголомшено запитала Арабелла. — Від чого врятував, Мері?

— Про це ви ще встигнете довідатися, — майже сердито вигукнув Блад. — У вас буде ніч для розмов, коли виберетеся звідси, далі від піратів. Покличте, будь ласка, Джеймса і зробіть так, як я кажу — мерщій!

— Він ніби наказує мені…

— О боже! Наказую! Скажіть, міс Трейл, скажіть їй, чи є в мене підстави…

— Так, так, — промовила дівчина, тремтячи всім тілом. — Робіть так, як він каже… О, ради бога, Арабелло!

Арабелла вийшла, залишивши Блада і Мері одних.

— Я., я ніколи не забуду, що ви зробили для мене, сер, — сказала Мері, трохи заспокоївшись. І він тільки зараз помітив, яка вона тендітна — майже дитина.

— У свій час я робив і дещо краще. Тому я й тут, — сказав Блад з болем у голосі.

Вона не зрозуміла його слів і навіть не спробувала удати, що розуміє.

— Ви… ви вбили його? — запитала вона боязко.

Він пильно глянув на дівчину, освітлену мерехтливим світлом свічки.

— Сподіваюся, що так. Цілком можливо, що вбив, але зрештою все це дрібниці,— сказав він. — Єдине, що має зараз значення, це те, щоб Джеймс подав коней. — Він рішуче ступив до дверей, щоб прискорити готування до від'їзду, та голос Мері зупинив його.

— Не залишайте мене! Не залишайте мене саму! — закричала вона, охоплена жахом.

Блад зупинився, потім поволі рушив назад. Підійшовши до дівчини, він посміхнувся їй:

— Ну, ну, не плачте! Не бійтеся. Усе вже позаду. Незабаром ви будете далеко, в Спейгстауні, в цілковитій безпеці.

Нарешті коней подано — аж четверо, бо крім Джеймса, що мав бути за провідника, Арабелла брала з собою й покоївку, яка ні за що в світі не хотіла залишитися.

Блад підсадив на коня легеньку Мері Трейл і повернувся, щоб попрощатися з Арабеллою, яка вже сиділа в сідлі.

— До побачення! — крикнув він і, здавалося, хотів ще щось додати, але так нічого й не сказав.

Коні рушили і щезли в блідому світлі зоряної ночі, а Блад залишився біля дверей будинку полковника Бішопа. Останнє, що він почув від тих, що поїхали, — це тремтячий дитячий голос Мері Трейл:

— Я ніколи не забуду того, що ви зробили для мене, містер Блад! Ніколи!

Та не цей голос йому хотілося б почути, і тому ці слова не принесли йому жаданої втіхи. Він ще довго стояв у темряві, спостерігаючи світлячків на рододендронах, аж поки зовсім не завмер тупіт копи. Потім зітхнув, і його думки повернулися до дійсності. Попереду ще багато роботи. В місто він ходив не задля прогулянки, і не для того, щоб подивитись, як поводяться переможці. Йому треба було дещо розвідати. За той час, що він був у місті, Блад добув усі необхідні відомості. Попереду надзвичайно напружена ніч — отож треба ворушитися скоріше.

І він побіг до табору, де на нього з тривогою і сподіванням чекали товариші — раби полковника Бішопа.

Розділ IX

Засуджені бунтівники

Коли над Карібським морем запала фіолетова сутінь тропічної ночі, на борту «Сінко Льягас» лишилося не більше десяти охоронців, настільки іспанці були впевнені — і не без підстав, звичайно, — в цілковитому розгромі остров'ян. І коли я кажу, що варту несло десять чоловік, я насамперед маю на увазі ту мету, заради якої їх залишили на кораблі, а не те, що вони робили там насправді. Бо насправді було ось що. Поки замалим не повний склад команди пиячив та безчинствував на березі, іспанський канонір і його підлеглі — які так відзначилися сьогодні в бою і забезпечили своїм легку перемогу — влаштували бенкет на гарматній палубі, маючи в своєму розпорядженні вино та свіже м'ясо, доставлені їм з берега. На варті стояло тільки двоє — один на носі корабля і один на кормі,— та й ті не дуже-то пильнували, інакше вони помітили б два човни; які під прикриттям темряви легко відійшли од пристані і непомітно пришвартувалися під кормою корабля.

З кормової галереї ще звисала мотузяна драбина, по якій дон Дієго, вирушаючи на берег, спускався в човен. Проходячи по галереї, вартовий зненацька опинився перед силуетом людини, що стояла перед ним на останньому щаблі драбини.

— Хто там? — запитав він спокійно, гадаючи, що це один з його товаришів.

— Це я, — тихо відповів Пітер Блад чудовою іспанською мовою.

— Це ти, Педро? — іспанець зробив крок уперед.

— Так, я Педро, але сумніваюся, щоб я був той Педро, якого ти маєш на увазі.

— Як-як? — перепитав вартовий, зупиняючись.

— А ось як, — відповів Блад.

Напад був несподіваним. Перелетівши через низький гакаборт,[25] іспанець полетів униз, де мало не потрапив у один з човнів, що стояли під кормою. І тільки сплеск води сповістив про його трагічний кінець. У важкій кірасі й шоломі він каменем пішов на дно, щоб не завдавати більше клопоту людям Блада.

— Тс!.. — прошепотів Блад своїм товаришам, що чекали на нього. — Ходімо, тільки тихо.

За п'ять хвилин усі вони, а їх було двадцятеро, вибрались на корабель, розходячись у всі боки від вузької галереї. Попереду блимнуло світло. Під великим ліхтарем на носі корабля вони помітили темну постать другого вартового, який розміреним кроком походжав по півбаку.[26] Знизу, з гарматної палуби, долинали дикі звуки оргії. Густим басом хтось горлав непристойну пісню, а інші хором підтягували:

«Ой, які ж то славні звичаї в Кастілії!»

— Судячи з сьогоднішніх подій, у цьому немає сумніву, — зауважив Блад і пошепки скомандував: — Вперед, за мною!

Пригнувшись, вони безшумно, наче тіні, прослизнули вздовж поручнів кормової частини палуби на шкафут.[27] У багатьох рабів були мушкети, частину яких вони знайшли в будинку наглядача, а частину взяли з свого таємного складу, куди з великими труднощами настягав їх Блад на випадок утечі. Решта були озброєні ножами і тесаками.

На шкафуті вони трохи затримались, поки Блад не пересвідчився, що на палубі немає більше вартових, крім того солдата, який так не до речі стовбичив на носі корабля. Треба було знешкодити його. Блад з двома товаришами поповз уперед, до вартового, залишивши інших під командою Натаніеля Хагторпа, найкращою рекомендацією для якого була його колишня служба в королівському військово-морському флоті.

Вилазка Блада не зайняла багато часу. І коли він повернувся до своїх товаришів, то на палубі іспанського корабля вже не було жодного вартового.

Тим часом іспанці внизу бенкетували, впевнені в своїй цілковитій безпеці. Чого ж їм боятися? Гарнізон Барбадоса розгромлено й обеззброєно, а на березі їхні товариші — повновладні господарі міста — жадібно впиваються плодами перемоги. Навіть і тоді, коли іспанці опинилися в оточенні двох десятків здичавілих порослих щетиною, напівголих людей, які, може, колись і були білими, але зараз — скидалися на юрбу дикунів, вони не повірили своїм очам. Нікому б і на думку не спало, що купка кинутих напризволяще рабів насмілиться провести таку операцію. П'яні іспанці враз обірвали регіт і співи і, приголомшені, витріщились на зведені перед ними мушкети.