Людина-маятник (на украинском языке) - Василий Бережной

- Людина живе в океанi мiкробiв i бактерiй, - заговорив Лавро, ходячи по зеленiй килимовiй дорiжцi помiж Флорiкою i Альбiною, що вмостилися в крiслах одна проти одної. - Ви тiльки уявiть собi мiрiади цих невидимих напасникiв, тьма-тьмуща їх так i кишить навколо i в нас. Цi орди атакують нас удень i вночi, кожної митi. Дивно, як людина змогла вижити... Чи, може, спочатку планета була стерильна?

Лавро став бiля широкого вiкна, немов ждучи вiдповiдi на своє риторичне запитання, задер голову, щоб не впали окуляри, i згори вниз, як пiвень, скоса подивився на своїх слухачок. Оця його поза та й зверхнiй тон, - вiн говорив, наче перед студентською аудиторiєю, - дратували Альбiну, i вона опускала очi, щоб приховати невдоволення.

- Нi! - патетично вигукнув Лавро i знову заходив по кабiнету. Мiкросвiт з'явився набагато ранiше. Виживанням ми завдячуємо iмуннiй системi: вона виставляє бойовi загони супроти iнфекцiйних агентiв, захищає кожну клiтину нашого органiзму. Але чи може вона функцiонувати безперебiйно i безвiдмовно? Тут вiдповiдь однозначна: нi, не може. Усi структури цього свiту - текучi, мiнливi. Не становить винятку i наша iмунна система, просто i ясно. З плином часу в оборонних лiнiях органiзму з'являються проломи, ворожi загони обминають редути i проникають до фортецi. Настає iнтенсивне старiння, що зрештою веде до неминучого фiналу...

- "Лiнiї, редути... - невдоволено кривила губи Альбiна. - Йому все просто i ясно. Чи ти ба, який Цiцерон знайшовся! Замiсть того, щоб говорити про цитогенетику, розтiкається бiлкою по дереву... Хто тут потребує лекцiї? Краще вже дискусiя!"

- А я вважаю, вельмишановний докторе, - Альбiна поклала ногу на ногу i обхопила руками колiна, - що вирiшальний тут iнший фактор.

- Ну-ну, - Лавро спинився бiля вiкна, обiперся лiктем об лутку, - який же?

- В органiзмi є гени, якi завiдують процесом старiння.

- Ого! - криво посмiхнувся Лавро. - Запрограмоване старiння? А значить, i... смерть?

- Так, i смерть запрограмована. - В очах Альбiни змигнула тiнь. Генiв-могильникiв небагато - може, один на тисячу iнших, та коли вони починають дiяти - органiзм приречений.

- I коли ж вони починають? - заклiпала вiями Флорiка.

Альбiна подивилася на лаборантку, як ото вчителька на учня-тупака, i це було неприємно Лавровi. Чому, ну чому такi нещирi люди?

- Цi гени даються взнаки тодi, коли органiзм вибуває з еволюцiйної гри, - сказала Альбiна, - тобто коли зародковi клiтини перестають дiлитися, припиняють своє розмноження i поступово гинуть. А це починається, - Альбiна повернула голову до Флорiки, - в трохи старшому вiцi.

Флорiка полегшено зiтхнула, i це викликало ледь помiтну посмiшку в Альбiни.

- Та-а-к... - Лавро поправив окуляри. - Просто i ясно Значить, Природа створює для того, щоб знищити?

- Авжеж, вiдкинути все непотрiбно, використане в еволюцiйному процесi, а що?

Лавро сiв за свiй стiл, обiперся лiктями, сплiвши докупи пальцi обох рук.

- "Еволюцiйна гра"... Ефектно, - сказав пiсля деякої паузи. - Але це генна мiфологiя, ми ж займаємось iнженерiєю, генною iнженерiєю. Ось так. А вашу гiпотезу запрограмованої смертi легко спростовує статистика довгожителiв. Та якщо з царини мiфiв перейти до конкретної проблеми...

- Якої ж саме? - прохопилась Альбiна, пожадливо бажаючи, щоб вiн знову почав про експеримент.

- Здоров'я Флорiки. Рутиннi методи не дають ефекту в лiкуваннi бiлокрiв'я - спробуємо пересадку генiв. Просто i ясно. Менi також потрiбно посилити iмунну систему, але назвiмо цю операцiю: "Здоров'я для Флорiки". Нехай вона так i ввiйде в iсторiю науки.

- Та чи справа в назвi? - не втерпiла Альбiна. Оте "флорiкання" сидiло їй у печiнках. - Ближче до дiла.

В її уявi поставала картина операцiї. Тьмявий екран скануючого апарата. Несхибно ввести довгу голку шприца у мозок, у потрiбну точку - не так-то легко. Тiльки-но подумала про це, як вiдчула нервовий дрож в усьому тiлi. Пусте, нема чого боятися. От тiльки формальностi обов'язково...

- Ви добре володiєте цитологiчною технiкою, фрагменти вiдповiдних хромосом я приготував, отже дiло за вами. - Лавро втупив очi в Альбiну. - Ну то як, ви згоднi провести... цей експеримент?

Альбiнi раптом зробилося страшно. Збентежено опустила очi, обсмикнула сукню на колiнi, в неї аж губи зворухнулись, щоб сказати: "Нi!" Але стрималась. Ще кiлька секунд, i страх почав танути, наче крижина у теплiй водi. Геть нерiшучiсть i вагання! Хiба можна пропустити такий шанс? Але... Нiяких "але"! Carpe diem!*

______________ * Лови момент! (лат.).

I вже в її мозку сформувалась модель такого жаданого майбутнього. Епохальне вiдкриття! Сам же доктор Лавро визнає...

- Я от що думаю... - нарештi заговорила Альбiна. - А чи це можливо в умовах нашої лабораторiї? Хто нам дозволить?

Лавро зчепив i розчепив руки, ляснув долонями по столу.

- Все це я беру на себе. Створимо тут медико-генетичний центр. Обладнаємо двi сумiжнi палати. Згода, Флорiко?

Лаборантка якось в'яло, нiби знехотя, кивнула головою.

- Ну, якщо так, - в голосi Альбiни вже не було вагання, - то напишете розписки, обоє.

- Розписки? - заклiпала очима Флорiка. - Навiщо?

- Ну, мало чого... На всяк випадок. Iнакше я за цей експеримент не вiзьмусь.

- Добре! Добре! - повеселiло вигукнув Лавро. - Все оформимо як слiд. Головне, що ми вам довiряємо, Альбiно!..

"Якби ти мiг зазирнути в майбутнє, - не без зловтiхи подумала Альбiна, - може б, так не радiв..."

- Отже, домовились - здоров'я для Флорiки! - Лавро бадьоро вийшов iз-за столу. - Просто i ясно. Вище голови, дiвчата, iсторiя нас не забуде!

II.

Доктор Лавро повiльно виринав зi сну i нiяк не мiг прокинутись, - так знесилений плавець вiдчуває поверхню води, а прорвати тоненької плiвки не може. Напнулася - i тримає. Та навколо все бiльше i бiльше свiтла, крiзь повiки воно проймає сiткiвку, всотується в мозок. Ху-х... Очi розплющились, i вiн побачив матово-молочний екран. Лежачи на боцi, вiн дивився на нього i перед операцiєю, аж доки не заснув. Але тодi екран свiтився, добре видно було гiпоталамус та й iншi структури мозку. Навiть пiсля анестезiї вiн деякий час ще мiг стежити, як рухалась довга голка шприца... Пальцi в Альбiни не здригнулися, нiби вона робила цю операцiю не вперше.

Так, голова хоч i важка, але пам'ять не втрачена, це вже добре. А як там...

- Флорiко-о!..

- Ну от, знову... Тихiш-ше! Вона ще спить.

Зашурхотiв накрохмалений халат, i до кушетки пiдiйшла Альбiна. Лавро вдихнув тонкий аромат її духiв i остаточно проминувся.

- Як самопочуття? - схилилась до нього Альбiна.

- Та я наче нiчого, тiльки важкiсть у потилицi, а як там Флорiка?

- Табло висвiтлює - все в нормi. А що тут у вас? - Вона подалася до узголiв'я, де свiтилася iндикаторна панель, зачепила його полою халата. Теж усе добре, тiльки трохи пiдскочив тиск... Хочете встати? Зараз познiмаю...

Легкими дотиками пальцiв Альбiна швидко позбирала датчики, що були прикрiпленi до тiла лейкопластирем.