Роман про добру людину - Емма Андієвська

Звичайно, оскільки на світі все покликане мати не лише початок, а й кінець, то двоє святенників-сектантів у таборі пробували перечити, мовляв, добро баби Грицихи не від святого Письма, отже й не від Бога, бо вона й до церкви не надто вчащає, і ніхто ніколи не чув, аби вона повчала якогось непутящого небораку житіями святих чи бодай якимось акафістом, щоб аж кров у жилах скипіла від жаху перед карою Божою, як то належалося б, невідомо навіть, чи вона взагалі Біблію читала, надто просто вона завжди висловлюється, хібащо якусь приповідку скаже, а від приповідки до поганства, до чар, навіювань, отже й до геєнни вогненної – один крок, та мудрування сектантів не мали успіху, бо одного з них хлопці, яких він угрущав як жити, побили, а другого, вистеживши, як він кілька разів перекрочив поріг удовички, якій надто до серця припало святе Письмо із уст святенника, почастували такою сороміцькою піснею, що її хлопці гуртом склали під коломийку, аж обом праведникам затягло язика, і про бабу Грициху відпала охота взагалі будь-як висловлюватися, хоч баба ніколи не сердилася, аби й що про неї базікали.

Проте воно само собою якось так складалося, що перед добротою баби Грицихи, яка нікого не лаяла й не повчала, усім робилося лячно й соромно за свої вчинки. І що з того, що баба ніколи не сварила навіть тих, хто на це гірко заслуговував, бо надто багато добра містилося в її серці, а його вистачало не тільки на добрих, а й на поганих, коли перед її лагідними очима, які багато бачили на своєму віку, забивало дух, і кожний мимоволі клявся собі, що це справді останній раз його нечистий заплутав у мізеру, і на майбутнє він уже такого ніколи не допустить? А що за кілька днів подібна клятьба забувалася, – бо де народжувалася людина, яка всі клятьби виконувала б? – і знову все йшло, як воно в світі завжди йде, то хіба це щось посутньо міняло? Хіба давалося затьмарити завжди незбагненне й несамовите чудо добра, хоч би й де й хоч би в кому воно втілювалося?

Наскільки бабине Грицишине серце відгукувалося добром і співчуттям, знали ще й з того, як вона кожного вечора влаштовувала чарування для бідолашного самотнього й трохи божевільного від розлуки з рідним краєм і від поневірянь Омелька-флоярника, що від ранку до вечора навпроти Тимкової будки на горі (звідки його жодними погрозами не вдавалося зігнати, аж Тимко плюнув й облишив будь-які спроби) тужно вигравав на флоярі, навіваючи на людей сум.

Кожного вечора баба Грициха брала Омелька за руку й вела за табір до Ізару. І хоч усі знали, ніхто ніколи не наважувався підгледіти, як баба Грициха підходила до води, вправним рухом розтинала посередині мілкаву річку й прищеплювала на Ізар Дніпро, який одразу ж набрякав океанськими хвилями і, вищаючи й потужнішаючи, перелітав через Карвендель, розсуваючи на боки міттенвальдські гори, як сірники, які щезали в його утробному, шаленому, аж повільному вирі. І тоді вмить відкривалася рівнина на весь світ, крізь яку несамовитіший від вселенського потопу летів Дніпро, а на його велетенських і заразом лагідних хвилях їхав Омелько-флоярник на флоярі, як на човні, освітлений сліпучими зорями, їхав і грав на ній, виливаючи свою незатьмарену душу в пісню, яка не вміщалася ні на землі, ні на небі.

І кому доводилося ненароком почути це диво, той бачив, як Творець прогулювався уздовж Омелькової пісні, і всі предмети міняли свої подоби, і кожному, хто ставав свідком цього видива, ще довго нило серце від радости й болю, і він тижнями не знаходив собі місця, навіть коли це й траплялися такі незворушні таборові волоцюги, яким море по коліна, як ті сміливці, що колись заповзялися вистежити бабу Грициху, як вона поверталася зі свого соняшника, який ріс під вікном її барака – єдина рослина на весь табір, бо ніхто нічого не садив і не плекав, вичікуючи своєї долі з таборової картотеки, як Страшного Суду, і всі дивувалися, звідки перед вікнами баби Грицихи красується такий дебелий і гарячий соняшник, що аж очі бере, і коли їй пощастило його посадити.

Зрештою, ті, що найбільше дивувалися, розповідали навіть, ніби цей соняшник посадила не баба Грициха (бож ніхто не пам'ятав баби без соняшника, а соняшники не виростають за ніч на два метри), а сам Господь Бог, який того вечора, коли всі тремтіли й ховалися від репатріяційної комісії, яка приїхала хапати й висилати всіх без розбору до Сибіру – на каторгу, на смерть і знущання, – проходив спорожнілим табором і на згадку про себе залишив цей кусник світла, аби люди не втрачали надії, що колись настануть і кращі часи. Бож соняшник містив у собі рай, і тому ніхто не спромігся його знищити, хоч скільки в таборі вешталося бешкетників і волоцюг. Ні в кого не піднялася рука стяти соняшника, навіть тоді, коли люди, перелякані й злі, очікували кінця світу, ладні з розпачу чинити всяке зло.

Однак соняшника ніхто не торкнувся. Тобто не так щоб зовсім не торкнувся, хоч воно пізніше забулося, оскільки те нічого не змінило в його недоторканності, як п'яний Грицько Нетеса, коли йому сина забили в таборовій сварці, схопив сокиру і, кленучи Бога й людей, цілу ніч рубав соняшника і тільки себе покалічив, ані трохи не влузнувши рослини, хоч він пізніше відпекувався від свого вчинку, затявшися, що то бабські теревені, бо якби йому лежало на думці строщити соняшник, то він його на друзки змолов би, навіть якби баба Грициха сто разів обвела соняшник чарівним колом, якого ніхто злий не мав сили перекрочити, а тільки такі праведники, як Хома Федорович, якого баба в його останню годину взяла в соняшник-рай, і тому він помер такою легкою смертю.

Справді, щодо цієї смерти ніхто в таборі не сумнівався, не потребуючи навіть посилатися на дружину Хоми Федоровича, аби це підтвердити, яка вірила, що її чоловік навіки перейшов у рай-соняшник баби Грицихи, бо коли після похорону вона гірко плакала, небіжчик помахав їй із соняшника, просто з-під пружка, рукою, показавши знаком не журитися, мовляв, там йому справді нічого не бракує, а баба Грициха ще й відвідує, приносячи новини з табору.

Певна річ, навіть якби дружина Хоми Федоровича дещо й переінакшила, звичайно, не зі злої волі, а з горя й самотности, аби мати сяку-таку втіху, що чоловікові бодай на тому світі поталанило, це не далеко відбігло б від правди, оскільки ніхто не вагався, що не буває диму без вогню. Ну, нехай жінка помилилася, ну, нехай хтось інший чогось не втямив і підставив свій глек на капусту, проте якось всі ці казання мусіли відповідати дійсності, бо інакше звідкіля б ширилися наполегливі чутки, і то зовсім не від дружини Хоми Федоровича, що коли не полінуватися й підвестися на зорі, то можна побачити не лише, як Хома Федорович прогулюється в соняшникові білою доріжкою, вкритою зволоженою жорствою, що зникає за обрій, а й як сама баба Грициха виходить із соняшника, яким вона щоночі подорожує на Україну, і через те після кожної такої подорожі вона повертається сумна й заплакана, але ще добріша?

Зрештою, подейкували різне не тільки про саму бабу Грициху, а й про її плахту, яку вона привезла з України і з нею ніколи не розлучалася. А що в таборі люди ниділи часом, не знаючи, де дітися, бо кожний тільки й чекав, у який кінець світу закине його тепер доля, яку десь на верхах так довго вирішували, аж люди втратили надію, коли нарешті її вирішать, то якось уже саме собою склалося, як серед говорунів знайшлися й люди бувалі, які за певними ознаками й встановили, що в баби Грицихи плахта не просто собі звичайна фантина, а ворожійна плахта, яка переходила з роду в рід, і тому баба й не розлучалася з нею, бо що плахта виткана з чар-нитки, зраджувало досвідченому оку вже й те, що плахта не зношувалася й не пускала фарби, хоч баба Грициха часто її прала, та ще й таборовим ядучим милом, від якого аж шкіра облазила, а всі кольорові речі доводилося наново відсвіжувати, купуючи в лисого Івана барвників, які він сам виготовляв із цегли, корінців, що росли над Ізаром, і сухого американського молока, перепалюючи те все на порошок у спеціяльному казані, – так бодай він про те сам говорив, пускаючи туман в очі, аби не зрадити барвникової таємниці, якою його обдарував дід Охрім. Той самий дід Охрім, таборовий дивак, який, – невідомо як потрапивши до табору в надто похилому віці (дехто казав, ніби його добрі люди притулили, підібравши десь на Україні, коли він ішов світ за очі після того, як спалили його село разом з усіма мешканцями, а він, що віджив своє життя, чудом уцілів, забрівши у вибалок заганяти загублене теля, а тоді з тими людьми й прибився до табору), – колись за чаркою горілки навіть обмовився, що на плахту баби Грицихи вписані всі долі світу далеко точніше й наочніше, ніж це витлумачують з пірамід чи з пророцтв Мішеля Нострадамуса.

Оскільки ж дід Охрім висловив це тільки раз, не люблячи ніколи нічого повторювати згідно з засадою – кому з першого разу не запало в пам'ять, тому не варто розповідати удруге, бо як неуважна людина щось собі і затямить, з того тільки шкода, – то незабаром його розповідь і забули. Єдиною, хто з усього табору запам'ятав її, виявилась пані докторова Лилик, якій переказав це в сердечній розмові під ранок чоловік, дивуючись, звідки простий, а коли простий, то ясно ж, що не освічений дід, навіть якщо він і хвалився, ніби він із лейстрових козаків, знає про Мішеля Нострадамуса, про якого він сам, доктор і маґістер усіх наук, зовсім недавно, і то цілком випадково, довідався.