Відьма у Вальпургієву ніч (СИ) - Гребёнкин Александр Тарасович

- Беріть, розбирайте скарби! Відтепер всі вони ваші!

Зі сміхом молоді хлопці і дівчата, моторошні нічні бродяги і обшарпанці, кажани і сови кружляли і юрмилися навколо, підбираючи гроші. Карлик ж оглушливо свиснув. Коли до нього з'явився білий крилатий єдиноріг, він швидко осідлав його і полетів геть з міста.

В одному з будинків сидів старий, який помер ще двісті років тому. Тепер він ожив, схилився бородою до солом'яно - жовтого до Священного писання і, стуливши худі руки, шепотів молитви. Його зморщені пальці, прикрашені коштовними перснями, виблискували в сяйві свічок.

Натовп бурхливими струмочками розтікався по міській бруківці, часом вихоплюючи з темряви світлом смолоскипів напівпрозорих духів, з тих, шо навівають сплячим солодкі сни.

В окраїнних будинках несамовито гавкали і рвалися з ланцюгів собаки, а потім, зібравшись в зграї, мчали геть з міста.

Усе це спостерігала Ганна, коли пролітала над містом. Ось пропали міські квартали, і учасники свята полетіли над димними луками, де цвіли незвичайні нічні квіти, що горіли, немов вогники.

Тут Ганну ледве не збила карета, що летіла в повітрі, запряжена трійкою гнідих коней.

- Геть з дороги, заб’ю! - кричав, розмахуючи батогом, мавпоподібний кучер, в чорному циліндрі і довгій синій лівреї з золотими гудзиками.

Ганна злякано відскочила в бік. Гнівно і ображено крикнула у відповідь:

- Що, місця мало ?!

З карети виглянув страшна, як мрець, людина з худим обличчям, витягнутим підборіддям, який, здавалося, діставав до носа.

Ганні стало моторошно, і вона полетіла геть, у бік чарівного і дикого лісу, що розкинувся в напівтемряві.

Округлий місяць, звільнившись від покривала, висів в небі, як щит.

Коли над Ганною потягнулися нескінченні ліси з галявинами, вона зрозуміла, що і там святкують цю дивну ніч.

Дерева, наче стародавні велетні, пересувалися з місця на місце і шелестіли, сперечаючись один з одним. У глибині лісу ухав і реготав, немов божевільний, пугач. Ось з гущавини вийшов величезний дикий вовк, і залізна шерсть на його спині іскрилася.

На пагорбі, біля старої хатинки, сиділи дивні мовчазні люди з риб'ячими головами. Вони дивилися вгору і холодними очима проводжали Ганну.

На березі сріблястої річки, що розрізала ліс, легкі, немов повітря дівчата і чубаті обшарпанці танцювали жигу. Вогні багать виблискували на їх вільних тілах, і клуби диму приховували цікавих духів.

Болото світилося гнилицями у темряві, і Ганна легко знизилася над ним, розглядаючи чудові вогники. На берегах вона побачила огидних товстих бородавчатих, розмірено дихаючих жаб. На їхніх шиях і лапках висіли червоні і сині стрічки з дзвіночками. Коли вони з шумом пострибали в воду - дзвіночки задзвеніли якийсь знайомий марш.

На одній з галявин кошлаті відьми пили якесь вариво, сьорбаючи з казана замість ложок кістками з плечей зотлілих мерців. Узрівши Ганну, вони голосно вітали її і пропонували своє питво, але дівчина лише помахала їм здалеку.

Вона полетіла далі над лісом. Незабаром під нею місячної чашею блиснуло озеро, і Ганна спустилася до прибережних буйних кущів трохи відпочити. Вона влаштувалася на галявині на стовбурі поваленого дерева. У глибині лісу тужливо голосила сова. У кущах заливалися солов'ї, а у високій траві чувся крик деркача.

Раптом, відокремившись від місячного сяйва, до Ганни прилетів нічний метелик, великий, розміром з капелюха. Присів на дерево, помахав крильцями, з яких сипалися сріблинки, а потім щез, але замість нього на стовбурі залишилася личинка з людською головою.

Ганна скрикнула, злякано відсахнувшись. Але личинка чарівно посміхнулася їй, скорчивши сміховинну пику, поповзла в сріблястий ореол світла, де її чекала не помічений раніше величезний рогатий равлик з панциром чорно-червоного кольору. Ганна з полегшенням спостерігала, як вони розчинилися в високій і густій луговий траві. Зітхнувши, вона зручніше всілася на дереві, насолоджуючись свіжим запахом листя і трав, запашним ароматом нічних красунь - фіалок, спокоєм і місячним світлом, що огорнули все навколо. Чулося далеке дзюрчання джерела. Лісові цвіркуни несамовито награвали на своїх скрипочках.

Раптом ніби відкрився другий зір, і Ганна стала помічати більше чудес навколо. Ось засяяли ліхтарики світляків…З квітки на квітку, махаючи прозорими синювато-золотистими крильцями, перепурхували майже повітряні ельфи, говорячи між собою тоненькими голосами. Ось хруснув сучком і прошкандибав повз сміховинний кролик в пенсне, в синіх штанях з підтяжками, несучи під пахвою парасольку. Зупинившись на віддалі, він вийняв з кишені годинник, клацнув кришкою, зітхнув і пропав в темній норі. Мелькнувши чорною тінню пролетіла і зникла сова, несучи в лапках величезний фоліант. Під деревами, шарудячи травою, кралася чорна кішка, що світила фосфоричним оком.

Повз прослизнула висока тінь. Шелестнули гостролисті гілки. Анна придивилася - світло місяця осяяло вродливого юнака в ошатному костюмі. Він крокував, не помічаючи краси нічного лісу, чарівності місяця і зірок.

Далеко чувся жіночий спів. Ганна швидко підхопилася з дерева і, намагаючись ступати нечутно, таємно пішла за ним.

Юнак зупинився у дрімаючого озера, в дзеркальній воді якого відбивалися тремтячі зірки. Тут вітер не мав влади: сонно стояли латаття, не шелестів комиш і очерет.

Молодик став біля верби, що полоскала свої коси в озері. Він почав кликати когось. Незабаром спів стало наростав і з'явилася річкова мавка. Її довге волосся немов плило по воді, переплітаючись з водяними ліліями, а потім охопило її гнучкий стан.

Русалка стояла в муаровому платті, що привабливо обліпило її струнку фігуру. Юнак став говорити їй про свою любов.

- Мені приємні твої слова, милий! Чуєш, як струмує вода, як хлюпається риба, як стрибають жаби з дзвіночками на шиях. Всі вони - піддані мого царства, я не можу покинути його. Мій батько живе у підводному палаці і хоче познайомитися з тобою. Підемо ж зі мною ...

Ганна хотіла була затримати юнака, жахаючись його неминучої загибелі в чорному вирі, але гілки верби щільно обплутали її тіло, аби не дати зрушити з місця. І лише коли юнак, взявши дівчину за руку, зник з нею під водою, гілки відпустили Ганну. Розуміючи, що не в її влади щось тут змінювати, Ганна повернулася до поваленого дерева, схопила помело і піднялася до самих хмар, крізь які блимали цікаві зірки.

Вона полетіла далі, ніби якась невідома сила кликала, тягла її вперед. Цілий дощ світлячків обсипав галявини, пагорби і долини, виблискуючи в травах і кущах смарагдами.

На одній з галявин страшно гарчали люди з собачими головами. Вони вчепилися в штани лиходія і вбивці, звалили його додолу і стали рвати на шматки.

Величезна рука мчала у повітрі низько над темною травою, намагаючись схопити жалюгідного головастого чоловічка.

Ганна озирнулася на свист і побачила такий же величезний ніс, який летів над верхівками кущів.

Затремтівши від жаху, Ганна хутчіш полетіла далі. Вона побачила церкву, давно покинуту, з якої вискакував сонм рогатих чортів, злих духів і страшних, волохатих гномів. Тринадцять чаклунів, зібравшись разом з тринадцятьма відьмами, водили хоровод.

Раптом над храмом сяйнула блискавка, опромінивши стіни багряним світлом. Від страшного звуку грому застигли чарівники. Їх чаклунські книги, розкладені на зарослій травою кам'яній площі, спалахнули, подібно до смолоскипів ... Ганна вважала за краще триматися від цієї публіки подалі.

***

В мальовничій долині, між скелями, порослими соснами, на лисій горі височів похмурий старовинний замок. Навколо нього беззвучно носилися кажани. Під горою білосніжною піною бив струмок.

Неподалік, в імлистій пелені долини, облямованої деревами і кущами, зібралася велике і різношерсте товариство. Вогнів не засвічували, тільки лише світло місяця і численних зірок осявало фігури, що прибули на святкове дійство.