Мрії збуваються - Елена Петровна Артамонова

Так промайнуло вісім ранків в очікуванні. А на дев'ятий день Дік вирішив піти останнього разу до булочної в надії хоча б просто побачити того чоловіка. Спочатку він злився, що залишився без смачної їжі, а потім дитяче серце стало хвилюватись за чужу людину.

«Може, щось трапилось, – думав малий, – чи, може, він геть забув вже про звичайного вуличного обірванця?» – хлопчик тяжко зітхнув і вже збирався волочити ноги подалі від булочної. Коли ж раптом показався його власний благодійник. Підійшов близько до хлопчика і трохи втомлено запитав:

– Чекав? Зазвичай, хлопчик би одразу втік після першого ж питання, але тільки не зараз, побачивши темні круги очима і якусь страшну втому цього заможного чоловіка, який стільки раз допомагав йому.

– Чекав, – насторожено відповів Дік і застиг в напрузі, очікуючи продовження.

– Ходімо до булочної, – втомлено сказав він, махнувши в бік сірої будівлі, від якої йшли привабливі запахи, – там є декілька столиків, де можна спокійно поїсти. На хвильку Дік задумався, адже підкрався страх, проте голод був сильнишім. Він нічого не відповів, лише кивнув головою, а шлунок аж скрутило від апетитних запахів в повітрі. Вони зайшли в булочну. Напевно, чоловіка тут добре знали, тому ніхто навіть косо не глянув в бік чумазного хлопчини, наче тут так кожного дня: багатій приводить обірванця і садить за стіл.

В булочній був лише один продавець за прилавком та офіціант. Прості люди лише купували булки і виходили. Дік одразу зрозумів, що перед ним непростий чоловік, як він робив замовлення офіціанту, як впевнено себе поводив, та і самі манери показували його сильну особистість. Він замовив багато всього.

– Їж, – сказав він Діку і спокійно пив чай, дивлячись в вікно. Хлопчині не потрібно було двічі повторювати, він напав на їжу, наче місяць не їв.

– Дякую, – сказав хлопчина, втоливши голод і подивився прямо в очі чоловіку, чекаючи продовження розмови, із впевненістю чомусь знаючи, що зараз почує щось важливе для себе.

– Я Олексій Петрович, – мовив він, – ти можеш звати мене просто Олексій, – чоловік протягнув руку для рукостискання. В очах Діка щось защіпало. Невже йому, самотньому обірванцю, простягають руку як дорослій поважній людині? Швидко взявши себе в руки, хлопчик з силою потиснув долоню у відповідь і сказав:

– Я Дік, ви можете звати мене просто Дік. На обличчі чоловіка промайнула ледь помітна посмішка.

– Сьогодні я встав з ліжка тільки заради тебе, – почав Олексій свою розповідь. – Вісім днів тому я поховав єдину рідну людину – свою дружину. Всі ці дні я заливав свій біль алкоголем, не виходячи з квартири. І лише думка про тебе допомогла мені сьогодні встати з ліжка. Не знаю, навіщо тобі це все говорю, але я хочу, щоб ти знав, – закінчив він свою розповідь.

– Пів року тому моя мама пішла на небо, – тихо промовив Дік, – вона була єдиною рідною людиною для мене. За столиком запанувала тиша. Так буває, коли зустрічаються дві самотні душі, незважаючи на вік, стать, соціальний статус і тоді вже непотрібні слова. Дванадцятирічний хлопчик зміг зрозуміти біль дорослого чоловіка, як ніхто інший. Бо ж самотність єднає і притягує близьких один одному людей.

– Завтра о дев'ятій я буду тут, – порушив тишу Олексій Петрович, в повітрі повисли недосказані слова "якщо хочеш приходь". Дік і так це зрозумів, і йому треба було подумати.

– Заверніть декілька булок із собою і налийте свіжого молока в пляшку.

– Добре, Олексію Петровичу, – з повагою відповів офіціант, а вже через декілька хвилин приніс запаковане замовлення.

На прощання Дік потиснув руку Олексію і мовив найщиріше в світі:

– Дякую. Чоловік мовчки вручив хлопчику пакет і кивнув головою на прощання. Весь вечір Дік був сам не свій, думки постійно поверталися до Олексія, він боявся якось подвоху. Безкорисливих людей не існує, це хлопчина вивчив, як Отче наш. "А раптом це пастка, щоб заманити обірванця в сіті і здати на органи", – піддавався сумним думкам Дік, – хоча Олексій йому, дійсно, сподобався. «Добре, – вирішив він для себе, – піду ще завтра і пора закінчувати це дивне знайомство".

Ранок видався сонячним і в той же час морозним, щоб собі не придумав Дік. Але він дуже квапився, боючись, спізнитися. А ще намагався швидко ходити чи бігти аби тільки холод не пронизував дитяче тіло. Як він ще не захворів при такому житті, він й сам не знав, може, все-таки янголи берегли його. Біля булочної вже стояв Олексій і неквапливо курив сигарету, тільки-но Дік підійшов, він мовив:

– Ніколи в житті не курив цю бридоту, а останнього часу не знаю, куди діти руки, – чоловік говорив так буденно, наче вони були справжніми друзями, – тримай це тобі. – Олексій простягнув хлопчині великий пакет.

– Що це? – запитав геть приголомшений Дік.

– Теплі речі для тебе, – почав пояснювати чоловік, – в магазині сказали, що все повинно підійти.

– Бери, – суворо сказав Олексій, побачивши внутрішні коливання в очах хлопчика.

– Навіщо ви все це робите? – наважився запитати Дік, а в самого аж руки від холоду почали труситись.

– Ходімо в середину – поговоримо. Все повторилось по-вчорашньому сценарію: офіціант з повагою прийняв і приніс замовлення, Дік із задоволенням захрустів свіжими булками та запив гарячим чаєм. Весь час Олексій мовчки дивився у вікно і піддавався своїм невеселим думкам, через що на мужньому обличчі залягли зморшки.

– Я не благодійник, – раптом почав він порушивши тишу, – вперше побачивши тебе, мене вразила величезна безнадійність в твоїх очах. Протягом року, коли моя дружина повільно вмирала, я бачив таку безнадійність у моїх очах, дивлячись кожного ранку в дзеркало.

– Ви мене пожаліли, – з якоюсь агресією запитав Дік і вже набрав повний рот повітря, щоб висказати все що він думає про жалість. Але і слова не встиг вимовити через майже веселий сміх Олексія:

– Хлопчина, зі всіх моїх знайомих ти один заїкнувся про жалість, – вимовив чоловік вже досить серйозно, – повір мені, мене зовсім не турбують проблеми інших людей.

– Так чому ж допомагаєте мені? Давали їжу протягом трьох місяців. Покликали в булочну. Речі принесли.

– Сам не знаю, – все так само серйозно мовив чоловік, – ти викликав в мене емоції, яких в мене вже давно не було. Ти в школі навчався? – раптом запитав він.

– Так, до шостого класу, – Дік зітхнув і відвів очі вбік, – а зараз ось… Не знав, як і назвати своє життя, чомусь так соромно стало за себе перед цим чоловіком.

– Хочеш вчитись далі?

– Дуже! Але ж подивіться на мене, яка там школа..

– Ким хочеш працювати в майбутньому? – не звернув уваги на останню