Різдвяна пісня в прозі - Чарльз Дікенз

– Дякую вам, – сказав Скрудж. – Тисячу разів дякую! Я дуже вам зобов’язаний. Бувайте здорові!

Скрудж побував у церкві, потім ходив по вулицях, придивлявся до перехожих, гладив по голівках дітей, розмовляв із жебраками, заглядав у вікна квартир і в підвальні вікна кухонь, – і все, що він бачив, сповняло його серце радістю. Чи думав він коли-небудь, що звичайнісінька прогулянка – та й узагалі геть усе – може зробити його таким щасливим! А коли почало смеркатися, він рушив до будинку племінника.

Не раз і не двічі пройшовся він мимо його дому туди-сюди, не зважуючись постукати в двері. Нарешті, зібравшись із духом, піднявся на ґанок.

– Чи вдома господар? – запитав він дівчину, яка відчинила йому двері. Яка мила дівчина! Прекрасна дівчина!

– Удома, сер.

– А де він, моя люба? – запитав Скрудж.

– У їдальні, сер, і господиня теж. Дозвольте, я вас проводжу.

– Дякую. Ваш господар мене знає, – сказав Скрудж, уже взявшись за ручку дверей у їдальню. – Я пройду сам, моя дорога.

Він тихенько повернув ручку і просунув голову в двері. Господарі в цю мить обдивлялися парадно накритий обідній стіл. Молодята ж завжди непокояться з приводу сервіровки столу і готові десятки разів перевіряти, чи всі на місці.

– Фреде! – покликав Скрудж.

Сили небесні, як здригнулася племінниця! Вона сиділа в кутку, поставивши ноги на стільчик, і Скрудж геть забув про неї в цю хвилину, інакше він ніколи й нізащо так би її не налякав.

– З нами хресна сила! – закричав Фред. – Хто це?

– Це я, твій дядечко Скрудж. Я прийшов до тебе погостювати. Чи приймеш мене, Фреде?

Чи прийме він дядечка! Та він на радощах ледь не відірвав йому руку. За п’ять хвилин Скрудж уже почував себе як удома. Такого сердечного прийому він ще зроду не зустрічав.

Племінниця мала точнісінько такий же вигляд, як і в тому видінні, що явилося йому напередодні. Таким же був і Топпер, що незабаром прийшов, і пухкенька сестра господині, що з’явилася слідом за ним, та й усі інші. Який це був дивовижний вечір! Які дивовижні ігри! І яка дивовижна єдність у всьому! Яке щастя!

А зранку, щойно світало, Скрудж уже був у себе в конторі. Так, він прийшов ранесенько. Він прагнув потрапити туди раніше від Боба Кретчита і викрити клерка в тому, що він спізнився на роботу. Скрудж просто мріяв про це.

І це йому вдалося! Так, вдалося! Годинник пробив дев’яту. Боба немає. Чверть на десяту. Боба немає. Він спізнився рівно на вісімнадцять з половиною хвилин.

Скрудж сидів за своєю конторкою, навстіж розчинивши двері, щоб бачити, як Боб прослизне у свою комірку.

Ще за дверима Боб зняв із голови капелюха і розмотав свій теплий шарф. І ось він уже сидів на табуреті й з такою швидкістю скрипів по папері пером, наче хотів наздогнати й перегнати дев’яту годину, яка втекла від нього.

– А ось і ви! – пробурчав Скрудж, наслідуючи своє власне одвічне бурчання. – Як розуміти вашу з’яву на роботі в цей час?

– Прошу вибачення, сер, – сказав Боб. – Я справді трохи спізнився!

– Он воно що! Ви спізнилися? – підхопив Скрудж. – Так, мені теж здається, що ви спізнилися. Будьте такі люб’язні, підійдіть сюди, сер.

– Але ж це один-єдиний раз за весь рік, сер, – жалібно проговорив Боб, виповзаючи зі своєї комірки. – Більше цього не буде, сер. Я дозволив собі вчора трохи повеселитися.

– Ось що я вам скажу, приятелю, – промовив Скрудж, – більше я цього не потерплю, а тому... – і тут він зіскочив зі стільця і дав Бобові такого стусана під ложечку, що той задом влетів назад у свою комірчину. – А тому, – продовжував Скрудж, – я маю намір збільшити вам платню!

Боб затремтів і нишком потягнувся до лінійки. У нього промайнула думка оглушити Скруджа ударом по голові, скрутити йому руки за спиною, покликати варту і чекати, доки принесуть гамівну сорочку.

– Вітаю вас зі святом, Бобе, – сказав Скрудж, плескаючи Боба по плечу, і цього разу видно було, що він таки сповна розуму. – І бажаю вам, Бобе, друже мій, добряче розважитися цього Різдва, бо досі ви через мене не вельми веселилися. Я збільшу вам платню і постараюся що-небудь зробити і для вашої сім’ї. Сьогодні увечері ми поговоримо про це за келихом різдвяного ґлінтвейну. А зараз, Бобе Кретчите, перш ніж ви надряпаєте ще хоч одну кому, я наказую вам купити відро вугілля і напалити тут так, щоб було жарко.

І Скрудж стримав своє слово. Він зробив усе, що обіцяв Бобові, і навіть більше, значно більше. А Крихітці Тімові, який, до речі, незабаром видужав, він був завжди другим батьком. І таким він став добрим другом, таким добрим господарем, і такою доброю людиною, що наше славне старе місто може ним лише пишатися. Та й не тільки наше – будь-яке добре старе місто, містечко чи село в будь-якому куточку нашої доброї старої землі. Дехто підсміювався з цього перетворення, але Скрудж не звертав на них уваги – смійтеся на здоров’я! Він був досить розумний і знав, що так уже влаштований світ, – завжди знайдуться люди, готові осміяти добру справу. Він розумів, що ті, хто сміється, – сліпі, і думав: нехай собі сміються, аби не плакали! На серці в нього було весело й легко, і йому цього було цілком досить.

Більше він уже ніколи не водив компанії з привидами, – у цьому сенсі він дотримувався принципів поміркованості, – і про нього йшла поголоска, що ніхто не вміє так шанувати й справляти Різдво, як він. Якби ж і про нас могли сказати те саме! Про всіх нас! А тепер нам залишається тільки повторити за Крихіткою Тімом: хай дарує нам Господь свою милість!

Примітки

[1] — Гілками гостролисту англійці традиційно прикрашають на Різдво кімнати і святкові страви.

[2] — Святий Дунстан, архиєписком Кентерберійський, у молодості був ювеліром, а тому вважається покровителем ювелірів. За легендою, одного разу він ухопив чорта за ніс розпеченими щипцями і не відпускав доти, доки той не пообіцяв більше не спокушати його.

[3] — Мова йде про пророка Аарона, жезл якого, за біблійною оповіддю, розцвів і на ньому навіть виросли плоди миґдалю.

[4] — Валентин і Орсон – герої середньовічного французького роману. Орсон у дитинстві був викрадений і довго жив серед звірів, його вигодувала ведмедиця.

[5] — Мова йде про поезію Вільяма Вордсорда «Написано в березні», де оповідається про щасливих корівок – їх «сорок пасуться, наче одна».

[6] — На свята крамнички зачинялися рано – як тільки в церквах починалося богослужіння.

[7] — За англійським звичаєм, хлопець міг поцілувати дівчину, якщо на Різдво впіймає її під гілкою омели, підвішеною до стелі чи до люстри.

[8] — Парафраз із Вільяма Шекспіра. Яґо, герой його трагедії «Отелло», каже: «Якби моя поведінка відображала мої почуття, я незабаром ходив би з відкритою душею і моє серце подзьобали б галки».

[9] — До 1880-х років англійські бідняки, не маючи вдома зручних печей, носили святкові страви в пекарню, де їх готували за невелику плату.

[10] — Мова йде про кампанію, яку проводило під ту пору англійське духовенство, – щоб на свята жодна торгівля не проводилася. Це було вкрай незручно зайнятим на роботі людям, які лише на свята й могли сходити в крамницю.

[11] — «Бобом» у просторіччі тогочасні англійці називали шилінґ – дрібну монету.

[12] — Фраза з Євангелія.

[13] — Джо Міллер – автор опублікованої в 1739 році збірки жартів і анекдотів.