Солоденьке на денці пирога - Алан Бредлі

Чкурнувши через декоративний садок міс Б’юдлі (водяні лілії, кам’яні чорногузи, золоті рибки й укритий червоним лаком місток), я опинилася біля мурованої стіни, що оточувала обійстя «Тринадцяти селезнів». Тут я нахилилася й чуйно прислухалася. «Ґледіс», якщо ніхто не запосів її, має бути якраз по той бік стіни.

Крім тарахкотіння трактора, що долинало звіддалік, не було чутно жодного звуку. Однак тільки-но я зібралася перемайнути через стіну, як почула голоси. Якщо точно, то один голос – і він належав Туллі. Я би почула його, навіть якби залишалася в Букшоу й застромила у вуха затички.

– Уперше на віку бачив цього хлопака, інспекторе. Гадаю, це його перший приїзд до Бішоп-Лейсі. Я б запам’ятав, якби він приїжджав раніше; Сандерс – це дівоче прізвище моєї покійної дружини, нехай Господь благословить її душу, і я б звернув увагу, якби записував людину з таким самим прізвищем до облікової книги. Можемо закластися на п’ять фунтів. Ні, він не вештався обійстям, він пройшов парадними дверима й піднявся в номер. Якщо ви й знайдете зачіпки, то або там, у його кімнаті, або в пивниці. Він потім на короткий час спустився в пивницю. Замовив пінту випивки, вихилив єдиним духом, чайових не залишив.

Тож поліція знає! Усередині мене все збурилось, немов імбирне пиво, не тому, що вони встановили особу жертви, а тому, що покласти їх на лопатки було простіше простого.

Я не могла не посміхнутися самозадоволено.

Коли голоси змовкли, я, ховаючись за листом лопуха, як за парасоликом, визирнула з-над стіни. На обійсті нікого.

Я перебралася через стіну, схопила «Ґледіс» і нишком промкнулася до безлюдної Хай-стрит. Майнувши до Коров’ячого провулка й поклавши дотримуватись свого ранкового маршруту, я пролетіла стрілою повз бібліотеку, «Тринадцять селезнів» і вздовж річки, далі помчала на Черевичну вулицю, повз церкву й полями.

Підстрибуючи на грудках, ми їхали – «Ґледіс» і я. Чудова напарниця – моя «Ґледіс».

Лелечко, як місяць сіє клоччя!Місіс Портер і її любенькі доціМиють ніжки содовою в бочці![63]

Цієї пісеньки мене навчила Даффі, проте взяла з мене слово ніколи не співати її в Букшоу. На мій погляд, цей мотивчик чудово пасує до прекрасних мандрівок на свіжому повітрі, а тепер і поготів.

На порозі мене запопав Доґґер.

– Мені треба перекинутися з вами словом, міс Флавіє, – сказав він, і я помітила в його очах напруження.

– Гаразд, – погодилась я. – Де?

– Там, в оранжереї, – відповів він, тицьнувши пальцем.

Ми почимчикували вздовж західного крила будинку й увійшли в зелені двері, убудовані в стіну, що оперезувала город. Коли ви потрапляєте до оранжереї, то почуваєтесь, наче в Африці: окрім Доґґера, сюди ніхто не потикав носа.

Крізь вентиляційне вікно, урізане в дах, усередину падало світло призахідного сонця, і промені сягали того місця, де ми стояли серед лавок із горщиками й гумовими рукавичками.

– У чому річ, Доґґере? – запитала я недбало, напустивши на себе добродушного настрою Баґза Банні.[64]

– Поліція… – затинаючись, сказав він. – Мені треба знати, що ви їм сказали, а що ні.

– Я маю до тебе таке саме питання, – заявила я. – Ти перший.

– Ну, цей інспектор… Г’ювітт. Він ставив мені всілякі питання щодо сьогоднішнього ранку.

– Мені теж, – озвалася я. – І що ти йому сказав?

– Даруйте, міс Флавіє. Мені довелося зізнатися, що ви прийшли й збудили мене після того, як знайшли тіло, і що ми вдвох із вами пішли на город.

– Він це вже знав.

Брови Доґґера злетіли вгору, як крила чайки.

– Звідки?

– З моїх вуст. Я йому сказала.

Доґґер присвиснув.

– Значить, ви не сказали йому про… про цю сварку… в кабінеті?

– Авжеж, що ні, Доґґере! За кого ти мене маєш?

– Ви не повинні нікому казати про це, міс Флавіє! Ніколи!

Овва! Доґґер просить мене об’єднатися з ним у змові мовчання проти поліції. Він стає в оборону? Але кого захищає? Себе? Тата? Чи, може, мене?

Напрямець ці питання я не могла поставити йому. Однак можна спробувати підступитися з іншого боку.

– Звичайно, я мовчатиму, – сказала я. – Але чому?

Доґґер узяв садову лопатку й почав наповнювати чорноземом горщик. Він не бликнув на мене жодного разу, проте його висунута вперед щелепа ясно свідчила, що він щось твердо поклав собі.

– Існують речі, – нарешті промовив він, – котрі треба знати. І є речі, котрих знати не треба.

– Наприклад? – запитала я.

Його обличчя полагіднішало, і на губи накотилася подоба усмішки.

– Ідіть собі, – сказав він.

Зачинивши двері лабораторії, я сягнула рукою до кишені, витягла запакований у газету згорток й обережно розгорнула.

І заквилила розчаровано: їзда на велосипеді й лазіння по стінах розкришили докази на дрібнесенькі крихти.

– От напасть! – сказала я. – І що ж мені тепер робити?

Я обережно переклала пір’їну в конверт і заховала його в шухляді між листами Тара де Люса, які він писав і отримував, коли Гаррієт була такого віку, як я оце зараз. Нікому не западе в голову тут порпатися, і, окрім того, якось Даффі сказала, що каверза в тому, щоб ховати речі на видноті.

Розкришені жалюгідні рештки пирога нагадали мені про те, що я не їла увесь день. Як давно узвичаїлося, вечерю в Букшоу місіс Мюллет готувала рано і її підігрівали для нас о дев’ятій годині вечора.

Я знемагала від голоду до такої міри, що… що навіть згідна була з’їсти шматок огидного торта місіс Мюллет. Нечувана річ, чи не так? Уранці вона мене запитувала, після того як тато знепритомнів, чи сподобався мені її торт… але я не торкалася до нього.

Коли я пройшла через кухню о четвертій годині ранку – саме перед тим як надибати на тіло серед огіркового бадилля, – торт усе ще стояв на підвіконні, там, де місіс Мюллет поставила його вистигати. І одного шматка бракувало на таці.

Ото ж то, один шматок хтось відрізав!

Хто міг ним поживитися? Я згадала, як сушила собі мозок над цим питанням уранці. Це точно не тато, Даффі чи Фелі – вони б радше з’їли канапку з хробаками в кремі, ніж проклятущий торт місіс Мюллет.

І Доґґер не торкнувся б до нього – він не із ласіїв. І, якби місіс Мюллет пригостила його шматочком, вона б не подумала, що це я його їла, еге ж?

Я поволі спустилася сходами на кухню. Торта ніде не було.

Вікно все ще було відчинене, точнісінько так, як його залишила місіс Мюллет. Може, вона забрала вцілілу частину додому для чоловіка, Альфа?

Можна зателефонувати їй і запитати, спало мені на думку, однак потім я згадала, як тато стає дибки проти користування телефоном.

Тато був із того покоління, котре зневажало «інструмент», як він його називав. Так і не навчившись до пуття справлятися з телефоном, тато вдавався до нього лише в найскрутніших випадках.

Офелія колись розповіла мені, що навіть звістку про смерть Гаррієт довелося відправляти телеграмою, тому що тато відмовлявся вірити в те, чого не написано на папері. Телефон у Букшоу був призначений лише для звертання в разі пожежі чи для виклику лікаря. Для використання «інструмента» з іншою метою потрібен особистий дозвіл тата – це правило він утовкмачив нам у голови, тільки-но ми виросли з пелюшок.

От тобі й на, доведеться чекати завтрашнього дня, щоб напевно з’ясувати в місіс Мюллет про торт.

Я взяла буханець хліба з буфета й відчикрижила дебелу скибку. Намастила її маслом, потім насипала зверху грубий шар цукру.

Я склала скибку навпіл, далі ще раз навпіл, кожного разу міцно притискаючи долонями половинки. І поклала її в теплу духовку, залишивши там на певний час, якого мені вистачило, щоб проспівати три куплетики з «Якби я знала, що ти прийдеш, я б спекла пиріг».

Це була, звісно, не манна небесна, але згодиться й так.

10

Дарма що ми, де Люси, сповідуємо католицтво відтоді, як перегони на колісницях були писком моди, це не рятує нас від відвідин церкви Святого Танкреда – єдиного храму в Бішоп-Лейсі й оплоту англіканської церкви, якщо той коли-небудь претендував на це.

Для цього можна вишукати кілька причин. По-перше, зручне розташування і, по-друге, той факт, що тато та вікарій обоє (щоправда, різного часу) навчалися в школі Ґреймінстер. До того ж, як одного разу оголосив нам тато, освячення – це навічно, як татуювання. А церква Святого Танкреда була римсько-католицькою до Реформації й, на думку тата, залишалася такою ж і тепер.

Тому обов’язково щонеділі рано-вранці ми добувалися полями, немов качине сімейство, – попереду тато, котрий від часу до часу розсовував зелень тростиною з ротанга,[65] а за ним ми в такому порядку: спочатку Фелі, потім Даффі, далі я; позаду процесії йшов Доґґер у своєму найкращому недільному вбранні.

У Святому Танкреді на нас ніхто не звертав уваги. Хоча декілька років тому англіканці почали були бурчати, але ми все владнали без крові й синців вчасною пожертвою до фонду реставрації органа.