КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ - Право

Якщо зазначеного проміжку часу між діянням і наслідком немає або розвиток причинного зв’язку вже закінчився, добровільна відмова на стадії закінченого замаху на злочин неможлива; тут може мати місце лише відмова від поновлення (повторення) спроби вчинити злочин.

10. Відповідно до ст. 17 КК добровільна відмова від злочину є самостійною підставою для непритягнення до кримінальної відповідальності за незакінчений злочин (за готування до злочину та замах на злочин), бо шляхом добровільної відмови особа припиняє створену нею небезпеку, не дає їй реалізуватися, перетворитися на фактичне спричинення шкоди об’єкту, перешкоджає закінченню злочину.

11. З частини 2 ст. 17 КК випливає, що особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, не підлягає кримінальній відповідальності за вчинені нею готування до злочину або замах на злочин. У зв’язку з цим дана норма має велике значення для попередження закінчення злочинів, бо сприяє відмові від продовження і завершення розпочатого особою злочину. Положення зазначеної норми про добровільну відмову можуть бути використані й іншими особами для попередження злочинів.

12. Якщо в діянні (дії чи бездіяльності), яке вчинено особою до добровільної відмови, вже міститься склад іншого закінченого злочину, кримінальна відповідальність настає за це посягання, а за добровільно припинене готування до злочину або замах на злочин ця особа до відповідальності не притягується. Наприклад, особа, яка незаконно виготувала зброю для вбивства і добровільно відмовилася від вбивства, але зброю не здала органам влади, не підлягає відповідальності за готування до вбивства, але відповідатиме за ст. 263 КК за незаконне виготовлення зброї. Так само особа, яка заподіяла потерпілій тілесне ушкодження з метою зґвалтування й добровільно відмовилася від доведення цього злочину до кінця, не підлягає відповідальності за замах на зґвалтування, але буде нести відповідальність за заподіяне тілесне ушкодження (Бюлетень… — С. 102).

13. Добровільна відмова від злочину відрізняється від дійового каяття при вчиненні злочину. Під дійовим каяттям слід розуміти такі дії особи, які свідчать про щирий осуд нею вчиненого злочину і про прагнення загладити його наслідки.

Об’єктивною ознакою дійового каяття є певна активна поведінка особи, яка вчинила злочин, а суб’єктивною ознакою — щирий осуд винним своїх дій (тому ці дії і мають таку назву).

Дійове каяття може виявитися в різних видах, а саме: а) запобігання шкідливим наслідкам вчиненого злочину; б) відшкодування заподіяного збитку або усунення заподіяної шкоди; в) сприяння розкриттю злочину; г) з’явлення із зізнанням; ґ) інші подібні дії, що пом’якшують наслідки здійсненого злочину і відповідальність за нього.

14. Дійове каяття суттєво відрізняється від добровільної відмови від доведення злочину до кінця. Добровільна відмова від злочину можлива лише при незакінченому злочині. Дійове каяття має місце як при незакінченому, так і при закінченому злочині. Добровільна відмова від злочину може виявлятися й у бездіяльності, у простому (чистому) утриманні від подальшого здійснення злочину, а дійове каяття завжди потребує тільки активної поведінки. Добровільна відмова від злочину можлива лише від злочинів, вчинених з прямим умислом. Дійове ж каяття може бути як в умисних, у тому числі скоєних з непрямим умислом, так і в необережних злочинах.

15. При добровільній відмові від злочину особа не підлягає кримінальній відповідальності внаслідок саме добровільної відмови від вчинення злочину, що свідчить про відсутність у її діянні складу злочину. При дійовому каятті склад злочину має місце, і тому воно, як правило, розглядається як обставина, що пом’якшує покарання. Навіть якщо особа при дійовому каятті в деяких випадках і звільняється від кримінальної відповідальності (див., наприклад, коментар до ст. 45 КК), то не у зв’язку з відсутністю у її діянні складу злочину, а з інших обставин, зазначених у законі.

Розділ IV

ОСОБА, ЯКА ПІДЛЯГАЄ КРИМІНАЛЬНІЙ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ (СУБ’ЄКТ ЗЛОЧИНУ)

Стаття 18. Суб’єкт злочину

1. Суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність.

2. Спеціальним суб’єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа.

1. З назви розділу IV випливає тотожність змісту понять “суб’єкт злочину” та “особа, яка підлягає кримінальній відповідальності”.

Частина 1 ст. 18 КК визначає, що суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у певному, передбаченому КК, віці. Це визначення характеризує поняття загального суб’єкта, тобто містить у собі таку сукупність ознак, що є обов’язковою для особи, яка вчинила будь-який злочин. Отже, кримінальній відповідальності і покаранню може підлягати особа тільки при наявності трьох ознак: а) фізична, б) осудна, в) яка досягла певного віку.

2. З самого визначення суб’єкта в ч. 1 ст. 18 КК (вказівки на осудність та вік особи) випливає, що суб’єктом злочину може бути тільки фізична особа, тобто людина. Цей висновок закріплений, зокрема, у статтях 6, 7, 8 КК, які передбачають, що нести кримінальну відповідальність можуть громадяни України, іноземці, особи без громадянства. Тому не можуть бути визнані суб’єктами злочинів юридичні особи (підприємства, установи, громадські організації та ін.). Якщо, наприклад, на якому-небудь підприємстві внаслідок порушення певних вимог законодавства про охорону праці заподіяна шкода здоров’ю потерпілого або спричинена загибель людей чи інші тяжкі наслідки, то кримінальну відповідальність несе не підприємство, а конкретно винні в цьому службові особи або громадянин — суб’єкт підприємницької діяльності (див. коментар до ст. 271 КК).

3. Зміст ознак “осудність” та “вік” суб’єкта буде розкритий в коментарях до статей 19, 20 та 22 КК.

4. Частина 2 ст. 18 КК визначає поняття спеціального суб’єкта, тобто такого, який крім загальних ознак, передбачених у ч. 1 цієї статті, характеризується додатковими ознаками, передбаченими в статтях Особливої частини КК як обов’язкові для суб’єктів певних злочинів. Отже, для притягнення особи до кримінальної відповідальності за ці певні злочини, треба встановити наявність трьох загальних ознак (особа фізична, осудна, досягла певного віку) і додаткову — спеціальну ознаку.

5. Спеціальні ознаки можуть бути різними: службовий стан (директор), професія (лікар), певна діяльність (підприємець), родинні відносини (мати новонародженої дитини) та ін.

У більшості випадків ознаки спеціального суб’єкта прямо зазначені в законі. Так, у статтях КК про злочини у сфері службової діяльності (статті 364-370) передбачено, що вони можуть бути вчинені тільки службовими особами. Більше того, у примітці 1 до ст. 364 КК дається законодавче визначення поняття службової особи як спеціального суб’єкта.

У статті 375 КК також прямо вказується, що спеціальними суб’єктами цього злочину є судді, винні в постановленні завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови.

В інших випадках, хоча в самому законі прямо і не названий спеціальний суб’єкт, він випливає з характеру, змісту діяння. Так, у ст. 371 КК прямо не сказано, хто є суб’єктом завідомо незаконного затримання, приводу або арешту. Проте очевидно, що ці злочини можуть бути вчинені лише працівниками органів дізнання, слідчим, прокурором, суддею, бо саме вони наділені правом застосовувати арешт, затримання чи привід (див. ст. 29 Конституції України, статті 106, 155 Кримінально-процесуальиого кодексу України (далі — КПК) та ін.).

6. Найчастіше ознаки спеціального суб’єкта законодавець вказує при описі основного складу злочину. Однак зустрічаються випадки, коли ознаки спеціального суб’єкта використовуються законодавцем при описі кваліфікованих (особливо кваліфікованих) складів злочинів. У таких випадках основний склад злочину характеризується загальним суб’єктом, а кваліфікований склад — спеціальним. Наприклад, відповідальність за втручання в діяльність судді відповідно до ч. 1 ст. 376 КК несе будь-яка особа (загальний суб’єкт), якщо ж це втручання вчинює особа з використанням свого службового становища (спеціальний суб’єкт), то вона відповідає за ч. 2 ст. 376 КК.

Стаття 19. Осудність

1. Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

2. Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільне небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.