Пацики - Дністровий Анатолій

— Він їх також гризе?

— От дурачок! Поверни голову. Підкорююся, і Ляня легко розтирає мені крем, спершу біля лівої скроні, куди був затопив цей тупорилий лох Артур, потім на лобі, підправим оком і врешті біля почорнілої від застиглої крові верхньої губи, яка, якщо її злегка розвернути перед дзеркалом, має невелику рвану рану. Там усе набрякло, наче під шкіру щоки запхали квасолину. Невдовзі відчуваю присмак крему в роті, і це мені не подобається. Відриваю Ляню від її заняття обережним поцілунком у шию, вона здригається і в усмішці оголює кілька верхніх зубів. Я хочу тебе, маленька, шепочу їй. Ляня зводить на мене погляд і ніби застигає. Повторюю сказане. Серйознішає й стає старшою, дихання зростає, а в оченятах з'являється туман. Від шмалі, яку я курив недавно з Ринею, в роті повний сушняк. Напіврозтуленими губами Ляня обережно бере мої сухі уста й легко пожовує, але я кривлюся від болю. Болить? — співчутливо оглядає губу, нагнувшись наді мною. Трішки, посміхаюсь, я так хочу тебе цілувати, але не можу… це ж нічого, правда? Да, відповідає вона й цілує мене в очі. Ти так гарно кажеш «да», наче слухняна маленька дівчинка, котра відповідає на запитання батька. Ляня кокетує, запитує, чи хотів би я мати схожу на неї доцю. Звичайно. Ляня задумано пестить моє обличчя пальцями, пучками легко водить по бровах, по контурах носа й устах; пауза; я хочу, щоб у неї були такі ж красиві губи, як у тебе. Як у мене?! — регочу, з оцією ґулею!? Дурачок, ображається вона й випрямляється, рана заживе; пауза; боже, який ти дурачок, сміється Ляня. Беру її за руку й веду до ліжка, вона підкорюється й лягає поруч. Намагаюся її обіймати, наскільки дозволяє біль, і водночас боюся, бо розмова про дітей, яких мені робити ще рано (шо в мене, дашок поїхав?) не виходить із голови. Оголюю її груди, живіт, торкаюся до волоссячка у трусиках, і раптом чую, як у вхідних дверях оживає замок — перший оберт, другий. Йо, прийшла матір, але чьо так рано? вона рідко коли так швидко приходить. Ляня сполохано підривається, поправляє на собі одяг, пригладжує розкуйовджене волосся й сідає в крісло біля письмового столика. Мати спершу стукає у двері кімнати, а потім, після дозволу зайти, злегка привідчиняє їх і зазирає. Побачивши Ляню, її очі повільно розширюються, наче в маленької дитини, яку вперше привели у зоопарк і показали екзотичну птаху чи тварину. Видно, вона цього не очікувала. Ляня — перша дівчина, яка відвідала моє помешкання. Мати привітно щебече, накидається на мене, чи погодував дитину, перед Лянею вибачається за розгардіяш, каже, що якби знала про її прихід раніше, то неодмінно б приготувалася, спекла пиріг з яблуками. Делікатно її перебиваю, нічьо не треба, ми себе добре почуваємо. Вона не відступає й запитує, що придумати на вечерю. Ляня соромиться, червоніє, дякую: їсти не хочу, щойно з дому, прийшла провідати Толіка, навіть не думала завдавати вам зайвих клопотів. Які клопоти, донечко! — сміється матір. Якби я знала, що до нас прийде така файна дитина; знову перебиваю її: ма… Все, біжу на кухню, каже вона й зачиняє за собою двері. Ми з Лянею мовчки дивимося одне на одного й сміємося, в тебе добра мама, видно, що вона хороша людина, ти мабуть вдався…

— Йди до мене, ну, не бійся…

— Толя, незручно…

— Будь біля мене.

Ляня підкорюється, встає з–за столу й сідає поруч на ліжко. У мій бік дивиться задумано, наче кілішкує над якоюсь темою, котра не дає їй спокою і відволікає від навколишнього. Я беру її руку, вона здригається, шепочу, шо трапилося, маленька? а вона кидає швидкий і розгублений погляд, одягає неприродну усмішку на сумне обличчя; і каже, що все добре, нічого не сталося. Такі зміни в її поведінці — повна торба, нічьо не доганяю, не здогадуюся про причини цього, що ж усе таки, бляха, сталося. У Ляні тремтить підборіддя. Підводжуся з ліжка, боляче штиркає в боці, опираюся на лікоть і ніжно цілую її в руку. Ляня здригається, схиляється наді мною й припадає обличчям до моєї голови. Пауза. Толя, я не знаю, що буде далі, гаряче шепоче мені на вухо, обережно підводжуся, у її очах стоять сльози. Розумієш, не знаю, я не знаю, що буде з нами; пауза; так боюся тебе втратити, як би ти тільки знав… Маленька, не думай, нічого не думай, міцно обіймаю її, цілую в заплакане й вологе від сліз обличчя. Мати знову стукає у двері, просить, щоб прийшов до неї на кухню. Ляня допомагає мені підвестися. Мати накидається зі своїми запитаннями, які мене одразу втомлюють, це та дівчина? це ти в неї був? так? любиш її? На її шепітливий, змовницький голос відповідаю — да, да, да, і прошу більше не турбувати й не набридати. Мати замислено каже, Ляня дуже гарна, страшно гарна. Не розумію, що вона хоче цим сказати. Мати деколи любить отаке викинути з незрозумілим виразом обличчя, а ти собі потім ламай голову — що ж вона мала на думці. Покидаю її, мабуть, матір непокоїться, бо рано чи пізно таке мусило б трапитися, але ж… не ходити мені самотнім аж до старості? Повертаюся до Ляні, гаряче обіймаю, наче ненормальний, сантиметр за сантиметром осипаю поцілунками. Ляня шепоче, що зараз не той час, незручно; пауза; шо, бляха муха, незручно? все буде добре, нам ніхто не заважатиме; підводжуся й зачиняю двері на защіпку, яку я поставив два роки тому. Раніше я часто вночі мудохався з негативами фотографій (моїм нетривалим захопленням), а мати мала звичку відчиняти двері заспаною, з приплющеними, наче в китайця, очима й запитувати, чого так довго не лягаю; не одну плівку вона мені зіпсувала… Ляня, здається, мені вірить, у її непорушності відчувається тривога й нервозність. Шепочу, ми самі, все буде добре, але власні слова здаються непереконливими. Граюся, водячи пальцями по її білосніжній шкірі, розстібаю непотрібну блузку, добираюся до м'яких, ніжних грудей, збоку на крісло кидаю кремовий бюстгальтер.

Моя рука стає гарячою й неспокійною, блукаю по Ляні аж до гумки трусиків, із під яких визирає чорнявий кущик, губами припадаю до запашної, теплої шкіри, в моєму роті набрякає лівий сосок, мало не божеволію. Ляня допомагає скинути з себе все зайве, і мій язик, наче слизький слимачок, повзе до пупчика. За вікном ліниво темніє. Невиразно бачу те, від чого мене кидає в трепет: вона спокійна й розкішна, ніжно дивиться й чекає. Я давно мріяв цілувати там дівчину — мріяв, здається, ще з тринадцяти років, коли вперше побачив у заростях біля тернопільського озера невідому пару: голову чоловіка, затиснуту між ногами жінки… Нутром відчуваю, що це, мабуть, найбільша насолода, яка може бути на світі. П'янію відливного, незвичного, чистого запаху, яким просякнуті мої пальці: наче ненормальний припадаю до того, з чим вони бавилися; моя маленька скрикує, легкою дугою випинається на спині, від чого груди помітно загострюються, а соски тверднуть, водить туди–сюди стегнами й треться ногами. Ротом занурююся в її гарячу вологість, а ніжні, сполохані руки штовхають мою голову далі. Де ти цьому навчився? — через кілька хвилин запитує, цілуючи мене в губи. Знизую плечима, не знаю, це зі мною вперше. Не бреши! Ляня вискакує на мене, бере моє обличчя в долоні й шепоче, не вірю, не вірю, не вірю — жодному твоєму підступному й хитрому слову не вірю, твоїм очам, які, проте, знову цілує й каже «мій дурачок». Ну, признайся… в її погляді скачуть бісики. Кажу, що цього хотів завжди, але ніколи не було нагоди. «Хочеш, я з ним побалакаю?» — сміється вона й тягнеться до моїх трусів. Мій поршень настільки готовий до бою, що я майже нічого не відчуваю, тільки бачу, як голова Ляні повільно рухається вгору–вниз. За дверима несподівано лунає п'яний голос вітчима: мулька, гукає він матір; чути важкий гуркіт, вітчим, мабуть, утративши рівновагу, вдаряється тілом об шафу в коридорі. Раптом він стукає кулаком у мої двері. «Хто це?» — перелякано запитує Ляня, зіскакує на ноги й хаотично одягається. Лежу нерухомо, зціпивши зуби, мені хочеться його задавити, молотком проломити його дебільний череп.

— Толька, виходь! Я маю пиво, — вже тихіше каже за дверима. У сраці я бачив твоє пиво, лаюся про себе. Гнівний голос матері намагається його втихомирити: