Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина

Він показав рухом, як йому носом лізуть геморої Пйотркової. Дівчата бризнули сміхом. І від цього сміху ніби що тріснуло в повітрі, що давило всіх, і всім відразу стало легко та весело.

Марися, нашвидкуруч заправивши поли блузки в спідницю, прожогом вискочила надвір. Треба ж розуміти: фіра з добром приїде, а двері замкнені на колодку, а ключі від колодки в неї.

Пйотркова, підшморгнувши носом (до сліз зворушили її оті три злоті), підморгнула дівчатам. Хазяїн, мовляв, прорахувався, гумова подушка коштує тільки два сорок. Отже, шістдесят грошів лишиться в неї в кишені.

Та найбільше за всіх була рада Стаха. Тепер, коли все так добре закінчилося, думала вона не про Марисю, не про Пйотркову, а тільки про те, як вона розповість про їхню перемогу Бронкові.

Чи й тепер здумає він ще протиставити її, Стаху, тій глухій дівчині? Якщо любов його до Стахи почала слабнути від того, що вона недостатньо цікавилась його справами, то тепер він повинен її на руках носити, а не інакше!

Сташка не могла діждатися кінця робочого дня, а дома тієї години, коли на поріг ступить Бронко. Не дала йому цим разом пополітикувати з батьком, а зразу ж просто за рукав вивела з хати і потягнула за собою в садок.

Пломеніючи щастям, вона уривчасто, часто перебиваючи власну мову вигуками захоплення, почала розповідати йому про випадок на фабриці Гольдштрома. Бажаючи ще вище піднятися в його очах, а тим самим ще тісніше прив'язати його до себе, вона почала в цій всій історії нескромно висувати на перше місце себе, як героїню. Похопилася, що задалеко зайшла, щойно тоді, коли Бронко спитав, як він це вмів, з убивчою іронією:

— І… це все діло твого розуму?

Сташку начеб хто холодною водою облив. Вона охнула з тихого переляку, — принишкла. Їхня перемога, ота фіра, вантажена дровами, і гумова подушка для Пйотркової були передані Бронкові вже підупалим, несміливим голосом.

Вислухавши історію до кінця, Бронко лайнувся:

— А шляк би це трафив! Слухай, Гольдштром купив вас, як телиць на ярмарку. А ти коли не знаєш, як братись за справу, то краще не починай, — зрозуміла? А потім, що це таке? Відколи це ти така розумна стала, що вже не потребуєш моєї поради? От, чорт, така була нагода! Спартачила таку нагоду, та ще й похвали жде від мене. Слухай, справа не в геморої якоїсь там вашої Пйотркової, а у великому пролетарському визвольному русі! Скільки я тобі про це говорив? Таж оці ваші нібито «успіхи» і «перемоги» — то ще гірше, ніж ніщо, бо це, розумієш, розклад, деморалізація робітничого класу. Слухай, ви ж на факті довели, що вас можна купити, розумієш, купити за мішок картоплі і якусь подушку. Іди, іди, не ластись до мене, бо я такий злий, як встеклий[197] пес. А вона ще хвалиться: я це, я он те. Негарно, Стахо, так, бігме, негарно. Треба, дівча, трохи скромніше і… розумніше.

Сташка розплакалась. Боролась з слізьми, доки могла, а врешті, мотнувши безнадійно головою, заревла вголос. І як же їй було не плакати, коли Бронко перестав її любити?

Напевно, коли б він любив її по-давньому, то спокійно і терпляче розтлумачив би їй оцю невдалу затію з Гольдштромом. Пробачив би, пояснив, а не гримав би на неї. Та що тут багато говорити? Сташка заздалегідь знає, що тепер, що б вона не сказала, що б не зробила, що не вдягла б на себе, все буде йому не в догоду. У цьому відношенні всі чоловіки без винятку однакові. Коли закохуються, то й дранка на тобі здаватиметься їм шовком, а коли перестають любити, то шовк видається їм дранкою.

— Як ти змінився, Бронку, як ти змінився…

— Чим я змінився? До тебе змінився? Ну, говори, чого мовчиш? До тебе, може, скажеш, став я іншим? Чим? Говори, чим?

Цього, власне, Стаха не вміє з'ясувати словами. Проте підозріння, що в нього хтось є, давно перейшло в болючу певність, яка не покидає Стахи ні на мить. Голову свою дає вона на відріз, що воно так, а не інакше.

Візьмем хоч би таке: сидять вони тепер обоє за хатою на сіні, а він навіть голови не хоче покласти їй на коліна і ще питає, чим змінився до неї. Всім! Всім, всім змінився!

— Ти, — вистогнала з болем і переляком, — ти… маєш когось.

— Я маю когось, крім тебе? — спитав Бронко таким непідробним тоном людини з чистою совістю, що міг би купити кого завгодно, але тільки не її. — Слухай, може, покажеш мені ту, що я її маю? — поглузував він, знаючи, що ні на кого Сташка не зможе вказати, бо нікого в нього не було так, як це розуміла вона.

Ольга Річинська, яка так неждано, проти його волі, проти всякого здорового глузду запала йому в серце, дійсно була для нього нічим більше, як фата морганою.

Ніхто б не повірив, а коли б повірив, то засміяв би його, що він лише двічі розмовляв з тією дівчиною і втратив голову. Дур напала його, ніби важка недуга. Він, комуніст, марить попівною, наче якийсь гімназистик! І хоч плач, хоч смійся над собою!

Ще хлопчаком бачив він колись на ярмарку лубочну картину, на якій монахові в келії ввижається нага жінка. Переляканий привидом, монах заслонює долонею очі, але вся його постать так тягнеться до солодкої мари. Під картиною був напис: «Спокуса».

Отакою спокусою для Бронка була панна Ольга Річинська. З тієї хвилини, коли він побачив на її очах сльози і відчув, що у своїй безпорадності вона шукає опору навіть у нього, щось буквально поробилося з Бронком. Відчував потяг до Ольги Річинської. Свідомість того, що він може бути їй потрібний, пробудила нову рису в його характері. Не хотів так, як у відношенні до Сташки, лише отримувати, але прагнув і дарувати себе, прагнув захищати і піклуватись. Це принесло не знану досі насолоду: насолоду опіки сильнішого над слабшим.

Спочатку Бронко дурив себе тим, що прагне через Ольгу пізнати той ворожий для нього світ. Умовляв себе, що хоче наблизитись до неї лише для того, щоб, вивчивши той світ, ще успішніше боротися з ним. Та почуття справедливості і чесності з самим собою примушувало його відмовитись від цієї брехні.

Зовсім не для того прагнув він Ольги. Хотів здобути її, аби мати право занурити своє обличчя в її пишні коси і вдихати їх запах, як аромат черемхи, взяти ніжну, чисту на руки і нести лісом поміж трав і квіток.

Дві честі, дві логіки, дві душі боролися в Бронкові Завадці. Один Завадка вважав Сташку своєю дружиною. Хай незаконною, однаково вже дружиною, з якою він, крім усього іншого, був зв'язаний і словом честі. Слово честі для Завадків — це закон, твердість якого виміряється хіба що життям.

Що він міг закинути Сташці? Старалася і годила йому, як уміла, наскільки вистачало в неї розуму й вигадки.

Історія з Гольдштромом (хай і діяла тут Стаха не без власної замаскованої мети) свідчить все ж таки про її соціальне пробудження. Чому нагримав на неї замість похвалити? Чому, замість зрадіти з цього приводу, шукає, як то кажуть, кістки в молоці?

Єдина провина Сташки перед ним хіба та, що любить його більше, ніж він хотів би для нормальних відносин у подружжі.

Та хіба це гріх? Хіба це не притаманне жінкам? Як він все це чудово розумів і як же плутався в цих чудово зрозумілих справах!

Найбільшою мукою для Бронка було те, що він хотів поступати з Стахою, як людина честі, а відколи запала йому в голову Річинська, все по відношенню до його дружини стало брехнею.

Все. Все! Потиск руки, ласкаве слово, обійми — все.

Нечесними, не гідними справжнього мужчини були тепер його викрутаси перед Стахою. І чим він боронився? «Покажи мені ту, що я її маю!» Чи не був подібний до злодія, який сховав украдену річ у безпечне місце, а сам нахабно домагається, щоб перетрусили йому кишені?

«Покажи»! Сташка давно показала б йому, коли б тільки могла натрапити на слід суперниці. Запідозривши Бронка, Стаха стала стежити за ним з усією майстерністю, що її перейняла від матері, яка стежила за батьком, відколи Стаха пам'ятає їх обох.

Не раз і не два тулилась в чужих брамах, вичікуючи, коли Бронко повертатиметься з роботи. Не так просто було Сташці вирватись перед шостою з фабрики. Коштувало це їй чимало хитрощів, включно до удаваного залицяння до Ізика (Стаха до Ізика!).