Ексгумація міста - Світлана Поваляєва

Я ЛЮБЛЮ: довго спати і прокидатися поруч з коханим… Я НЕ ЛЮБЛЮ: розмов про жіночу долю, про фемінізм, статевий расизм etc… Я ЛЮБЛЮ: порожні трамваї та метро пізно ввечері… Я НЕ ЛЮБЛЮ: себе з бодуна… Я ЛЮБЛЮ: гуляти Містом самій чи з коханим… Я НЕ ЛЮБЛЮ: громадського транспорту… Я ЛЮБЛЮ: сидіти на репетиціях «Королівських Zaйців»… Я НЕ ЛЮБЛЮ: совкових кулькових ручок з масним синім чорнилом… Я ЛЮБЛЮ: гроші… Я НЕ ЛЮБЛЮ: безплідних мрій і безплідного чекання, що відбирають стільки здорової снаги… Я ЛЮБЛЮ: коли навалюється «натхнен99 ня» і не відпускає, поки не виплетеш (не зробиш з якогось раптового мотлоху, мушель, шкіряних шворок, коліщаток годинникового механізму чи бодай інших несподіваних дитячих скарбів) фінічку, або щось не напишеш чи намалюєш… Я НЕ ЛЮБЛЮ: ґвалтівного пробудження рано вранці (не в сексуальному, а в побутово - дієвому сенсі)… Я ЛЮБЛЮ: курити траву з «однохвильцями»… Я НЕ ЛЮБЛЮ: солодких яблук зимових сортів, вареної цибулі, вареного буряка, вареного жиру, кип’яченого молока (а надто - пінки), солодких газованих напоїв кольору рідкого лайна… Я ЛЮБЛЮ: коли руки пахнуть свіжою сирою рибою, чи м’ясним фаршем, чи будь-якими харчами під час приготування їжі, і ще трохи - опісля… Я НЕ ЛЮБЛЮ: смороду лайна в туалеті після знайомої людини… Я ЛЮБЛЮ: коли проблеми вирішуються самі собою з плином часу…

Я НЕ ЛЮБЛЮ: коли у жмені дріб’язку не вистачає кількох копійок до потрібної суми і доводиться витягати паперову купюру (з якої ще на здачу додадуть монет)… а більш за все - п’ятикопієчні монети… Я ЛЮБЛЮ: коли на Сходах розквітає бузина і в її гущавині вовтузяться синички й горобці, і сонце просвічує крізь листя, заливаючи тіні густим карамельним хризопразом… коли клен ще тільки квітне і не має листя, й усюди лежать тополині сережки, і ще пізно ввечері до цього домішується запах смаженої цибулі з чийогось вікна… Я НЕ ЛЮБЛЮ: відсутність води… Я ЛЮБЛЮ: коли чогось дуже кортить - якихось нормальних людських побутових дрібниць, наприклад свіжого огірка, чи кави-глясе, чи пройтися саме тим провулком…

Я НЕ ЛЮБЛЮ: гуляти Містом зі знайомими та «колєжанками»… Я ЛЮБЛЮ: ходити босоніж… Я НЕ ЛЮБЛЮ: курити траву з «лівими»… Я ЛЮБЛЮ: не думати: «Я зараз скінчу» безпосередньо пе ред тим, як скінчити… Я НЕ ЛЮБЛЮ: думати: «Я зараз скінчу» безпосередньо перед тим, як скінчити… Я ЛЮБЛЮ: не думати під час любощів взагалі… (один знайомий фотограф: «коли я помітив, що кохаючись з нею, я уважно розглядаю репродукцію на стіні, я зрозумів, що час покласти стосункам край…) Я НЕ ЛЮБЛЮ: взагалі думати під час любощів…

Я ЛЮБЛЮ: танцювати… і танцювати в уяві, і дивитися, як танцюють професійні непрофесіонали самбу - румбу - мамбу - твіст - шейк - брейк - степ - бостон - чарльстон - рок-н-рол (живий, а не так званий «спортивний) - танго (приміром, як це робить Катрін Деньов зі своєю дочкою у фільмі «Індокитай») - бугі - реггей - просто - рухи… Я НЕ ЛЮБЛЮ: думати про гроші (Є слова, які в різних мовах (скажімо, банально доступних Ліці Englіsh, українській та русском) дуже чітко передають його значення, як у слові гикавка (hіccups, икота) всі три слова наслідують звук, що цілком опановує людину під час гикання. Так само і гроші: в українській звучать як тріск пачки банкнот, що витікають з-під пальця пружним віялом, мов гральні карти, прилипають одна до одної, - гррр… - і останні приходять у спокій, загнута пачка знову розпрямлюється - шшш-ші…; в російській звучать як дзвін важких старовинних бронзових монет з обтертими боками - день!ги!-день!-ги!-день!-ги!; в англійській - зі вкрадливою пихатою ніжністю ситого хижака, зі звуком, який супроводжує витягування пухкого гаманця «еле ган тним як вампір» паном при розрахунку за каву і тринадцятирічну повію (таким же жестом і звуком цей пан супроводжує витягування з розщеплених штанів набряклого прутня перед ротиком оплаченої німфетки (і money звучать як мінєт); зі звуком і жестом закурювання, коли плавко клацає п’єзозапальничка; money звучать як «Honey!» з вуст чарівної юної міщанки, яка з викличною сором’язливістю тулиться до свого чоловіка у перші хвилини весільної подорожі на борту лайнера «Титанік» (money!); як репетир антикварного прадідівського кишенькового годинника на ланцюжку, що цибулиною ховається у цього чоловіка біля серця (tіme іs money…) Я ЛЮБЛЮ: купувати нові книжки, старі фільми, нові музичні диски, старі касети й платівки… Я НЕ ЛЮБЛЮ: класичного балету… Я ЛЮБЛЮ: облизувати крижинки, і стиглі фрукти, і… перш ніж розсмоктати, з’їсти, проковтнути…

Цей нескінченний список рефлексій міг би тривати набагато довше за той час, який знадобився на переживання всіх приємних і неприємних ситуацій, більшість з яких (особливо приємних) годі й пригадати… але Ліка вже минала скляні шлюзи.

Опинившись серед розпорошеного автами со няч ного сяйва, Ліка і другу руку опустила в належну до неї кишеню… і ще якусь мить перебувала у щасливій прострації просторового кретина… адже фізичні відчуття завжди випереджують розумову інтерпретацію (на час пересування сиг налу)… а розумова інтерпретація майже завжди випереджає рефлекторну реакцію - шок… це звучить парадоксально, але так є - у великих містах, серед переобтяжених невпинним процесом мислення сучасних урбанізованих людей… їхні рефлекси перетворилися на розумові штампи: вони знають, що за певних обставин мають пережити, скажімо, шок… себто відреагувати належним чином… одним словом, рука Ліки не змогла пролізти до кишені, бо кишеню заповнювала пружна пачка банкнот… немає серед сучасних людей такої, яка б навпомацки не розпізнала гроші! (так, напевно, дитина за жодних обставин не переплутає шурхіт цукеркової обгортки з якимось іншим паперовим шурхотінням).

Ліка механічно дійшла до фонтану під незграбною історичною спорудою (існування якої лише підкреслювало сумний топонімічний занепад Міста, ураженого раковими метастазами мегаполісу), і обережно, мов сновида, опустилася на дерев’яну лавочку. Але при цьому вона чомусь дуже тверезо розсудила, що витягати цю пачку з кишені зараз, на людях, не можна.

«Це ті хлопці в метро. - повільно думала Ліка, - утікач відчував, що його впіймають. Напевно, для нього було краще бути впійманим без цих грошей. Єдиний вихід він вбачав (та ні, яке там «вбачав»! - блискавичним рефлексом вирішив) у тому, щоби запхати їх комусь до торби чи до кишені. Просто кинути на підлогу навіть за тих обставин, напевне, блискавично стало шкода. Наркоділери якісь, чи що?.. А може він встиг мене запам’ятати і тепер шукатиме? В такому разі їх не можна потихеньку зараз вкинути до смітника - якщо він мене знайде, то не повірить… і відрізатиме від мене по шматку!..

Цікаво, скільки там…»

Ліка була з тих жінок, які не можуть не витрачати гроші, і які до того ж, всі гроші, які опинилися у них в руках вже незворотно відчувають своїми. Тому вона ніколи не брала в борг, не погоджувалася зберігати чужі гроші або щось для когось купувати. Мати гроші й одразу ж не розпочати їх розтринькувати на будь-що було для неї страшною мукою. Отож, попри всі ці думки, вона вже остаточно відчула ту пачку як свою власну, і не було вже на то ради.

Тому отак уривчасто міркуючи про себе й далі, Ліка підвелася, охоплена раптовим солодким дрожем параної, веселого страху і передчуттям Великих Вар’яцьких Витрат, і з виглядом Вінні-Пуха, який прикидався хмаркою перед неправильними бджолами, попрямувала до дерев’яного гирла Мертвого Міста, бо ноги завжди несли її туди, за невмирущою пам’яттю попри страшну руйнацію, яку неодмінно побачать там очі… з тим годі було щось вдіяти.

Так ста ра як світ самотня океанська почвара по вер таєть ся до вежі маяка, якщо, даруйте, тепер хтось іще читає справжню архаїчну філософську фантастику…

Еліка народилася тривіально і стандартно - як переважна більшість дітей глибоко й махрово радянських сімдесятих - в пору, коли ще не надто катастрофічні умови внутрідержавної екології не дозволяли своїми березневими хуртечами вбратися у яскраві вухасті сорочки в стилі диско, кострубаті плащики, контрабандні левайси з густофіолетового дубовго котону і гостороносі мешти на прямокутних підборах. Еліку оточували паталогічна стерильність і повна відсутність протягів разом з надміру калорійним харчуванням. Еліка росла стандартною дівчинкою, схожою на тих зосереджено-недоумкуватих пупсів, які прикрашали ситою кічухою своїх фоток на синьому або червоному тлі вітрини фотоательє, і на тих, що їздили в громіздких синіх або червоних візках-«мальвінах» з біло-синіми або біло-червоними «пустушками» з грубої пластмаси - замість рота.

Еліка також охайно вписувалася, знерушена багатьма шарами вовняних і фланелевих доказів зосередженої материнської інфантильності, в ці щасливі радянські стандарти з ґрунтовно кубічними нахилами. У профіль носик Елі ховався за стиглою яблучною щокою, що забезпечувало їй достойне існування серед інших кубічних поросяток на щоденних паркових прогулянках.