Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина

Аркадій розсміявся:

— Люди забудуть, що у Річинських на святої Катерини прийом! Що ж це ти, дорогенька?

Олена ще раз повторила своє прохання:

— А мені все ж таки здається, що не треба розголошувати, що дівчині двадцять четвертий піде… — і тут же, відвівши очі, спитала саму себе: невже ж двадцять п'ять років минуло з того літа, коли вона востаннє бачила Ореста Білинського?

— Навпаки, навпаки, дорогенька! Треба цього року Катрусі влаштувати гучні іменини, бо це будуть її останні дівочі… Ти думаєш що? Я навмисне не хотів, щоб вона рано заміж виходила. Кому це потрібне? Ні одну з них не дам заміж раніше! Які б не були лакомі ягідки, то зрілий овоч смакує найкраще…

Олена почервоніла. Якщо Аркадій тепер, після двадцяти п'яти років співжиття, жалкує, що взяв її, недозрілу, то чи це її вина? Але тут же злякалася власних думок. Тяжко грішила, нарікаючи на Аркадія. За ким ще могла почувати себе такою безпечною, як не за Аркадієм? Ішла крізь життя, як за запоною, що охороняла її перед всякими неприємними випадковостями.

От хвилину тому готова була сприймати день народження Катрусі як злощасну межу у віці найстаршої дочки, а Аркадій кількома словами зумів переконати її, що майбутнє її дітей — це ні в якому разі не гра сліпого випадку. Їх долею керує розумна, передбачлива батьківська рука.

Ще того самого вечора Аркадій послав по маклера.

Рафаїл Суліман, значно молодший за Аркадія, був своєю людиною в домі Річинських.

Історія зв'язків Суліманів і Річинських мала глибше коріння.

Сорок літ тому батько Аркадія, покійний о. Августин Річинський, був парохом в селі Морниця на Поділлі. Відзначалася ця місцевість від інших подільських сіл перш за все тим, що була з трьох боків оперезана річкою, за якою тягнулись ліси — велика рідкість у тих краях. У місці, де річка Бистра (хоч вона насправді ледве рухалася) робила коліно, було чудодійне джерело. За переказом, який ревно підтримувала церква, з цього джерела колись виринула божа мати, і саме тому вода в ньому набрала цілющої сили. Безперечно, води мусили мати природні лікувальні якості, але тому, що джерело знаходилося на території церковного масиву, спритні духовні отці вирішили використати його для своїх прибутків.

Отак незначне джерельце і стало справжнім магнітом для прочан всієї Галичини. Починаючи від ранньої весни, десь від св. Юрія, аж до покрови, тобто до половини жовтня, до Морниці збиралися тисячі селян з Поділля, Бойківщини, ба навіть з далекого Покуття та Гуцульщини.

Люди приїздили сюди з різних потреб. Більшість, особливо молодь, вбачала в поїздці до Морниці веселу розвагу. Односельчани вибиралися на відпуст до Морниці численними групами, і тут же, за селом, старі відділялись від молодих. Коли перші співали до захрипу побожні пісні, то молодь переплітала їх світськими, часто не зовсім пристойними коломийками, за якими слідували сміхи та хихи. А ще більшою спокусою були для молодих принагідні нічліги, які часто-густо ставали причиною того, що на тацу біля церкви сипались щедріші, ніж звичайно, датки. Сказано-бо, що каяття без діла мертве єсть.

Багато людей приїздило до Морниці з надією вилікувати свої застарілі недуги. Такі повзли до джерела або їх вели попід руки, вмивалися та пили цілющу водичку і обов'язково набирали у пляшку з собою. Були справді випадки, що вода декого виліковувала. І хоч такий випадок траплявся один на п'ять тисяч, звістка про чудо блискавично облітала село за селом, і наступної весни число прочан зростало.

Немало приїздило сюди з чисто побожних побуджень. Для них Морниця була тим, чим Мекка для правовірного мусульманина. Вони не мали перед собою іншої мети, як раз на рік побувати на відпусті у Морниці.

В неділі й свята на майдані перед церквою юрмилися непроглядні маси народу.

В дитинстві Аркадій не міг зрозуміти, чому паніматка так сердилася, а то й суворо карала, коли він пропадав серед прочан. Особливо забороняла йому появлятися на майдані смерком. Наймички, наслідуючи приклад їмосці, страшили малого Аркадія, що ввечері серед прочан з'являються цигани з величезними міхами і забирають дітей, які швендяють без батьків. Хлопчина вірив і не вірив.

Коли підріс, вирішив нарешті дізнатися правди. Одної ночі викрався через вікно своєї спальні і чкурнув у темінь, орієнтуючись на людські шепоти.

Те, що побачив, жахнуло його не тим, що воно відбувалося взагалі (давно уже знав, що і до чого), а тим, що відбувалося майже прилюдно, близько від церкви, під оком матері божої.

Згодом, коли вже вчився у духовній академії, зрозумів, що священики навмисне не втручаються у світські справи прочан. Сам розсудок диктує, що чим тяжчий гріх, тим глибше каяття, тим щедріші жертви на потреби церкви.

Тут же, під боком церкви (тінь від куполів падала на його город, тому там ніколи не достигала квасоля), мав свою крамничку мішаних товарів сліпий на одно око Мордко Суліман, батько Рафаїла.

Торгував він шміром, мидлом і повидлом. Одне слово, всім, починаючи від оселедців і кінчаючи чотками.

Селяни, йдучи, на відпуст, купували в Мордка незмірну кількість пшеничного хліба на парастас[24], штучні квіти і свічки. Пізнім вечором наймити о. Річинського лантухами зношували парастасний хліб на плебанію[25], звідки його знову забирав Мордко. Були випадки, коли один і той же товар Мордко з Річинським продавали по чотири, а то й по шість разів.

Служба божа, особливо у відпустові дні, відправлялась тут при вишуканій обстановці. Вже о четвертій рано на балкончики з чотирьох боків церкви виходили трубачі й на всі чотири сторони світу відтрублювали «на добридень» матці божій. Пізнім вечором ці ж фанфари грали божій матері «на добраніч».

Ефект був непоганий, бо навколишньому священству доходи пливли рікою. Спритніші з-поміж священиків скуповували будинки або землю, а о. Августин задовольнявся тим, що жив на ширшу ногу, ніж морницький поміщик, якому о. Августин любив втерти носа. Коли в поміщика для виїзду була пара англіків чистої раси, то старий Річинський подбав, щоб і в нього теж були англіки, але не пара, а четвірка.

Коли поміщик справив собі нову карету, то й у Річинського з'явилася карета, але ще й позолочена.

На цьому грунті виник гострий конфлікт між Річинським і поміщиком, графом Кудельським, який постарався, щоб консисторія перевела Річинського з Морниці в якесь глухе сільце Покуття.

Поміщик не хотів бачити в селі й Мордка. На новому місці Мордко торгував збіжжям, скуповував худобу, а перед смертю взявся орендувати сади. Та, проте, синові не залишив нічого, крім паршивенького будиночка на Кінській вулиці у повітовому місті і заповіту: «Тримайся Річинських». Правда, говорили, що Рафаїл погорів на девальвації і якби не це, то він вважався б одним з найбагатших євреїв у всій Галичині.

Переїхавши у двадцять третьому році в місто, Аркадій втратив контакт з Рафаїлом.

Рафаїл якось автоматично виринув на поверхню, коли Аркадієві треба було позичити грошей. Аркадій саме тільки починав фінансову кар'єру і більша сума грошей була кондіціо сіне ква нон[26].

Рафаїл змінився: змужнів і наче підріс. Про його юнацьку вроду свідчили тільки очі. Подовгасті, бездоганно чисті, темно-коричневі, з золотими іскорками, вони не дивились на людину, а гладили її.

Рафаїл Суліман мав звичку насторожуватись, доки ще йому поставили питання:

— З чого ти живеш, Рафаїле? Чим торгуєш?

Суліман меланхолійно похитав головою:

— А чому я мушу торгувати? Я собі живу… І дай боже, щоб ви так жили, пане Аркадію…

Суліман ніколи не говорив йому «отче». Навіть при людях старався так будувати речення, щоб обминати це слово.

Тепер, коли Олена пригадала Аркадієві, що Катерині час заміж, він, не гаючи часу, послав по Сулімана. Коли з'явився Суліман, Аркадій на цілу годину замкнувся з ним в кабінеті. Коли Суліман пішов, навинулася Зоня.