Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина

В залі знявся шум, як курява. Пан Костецький стукав олівцем по столі, потім по графині з водою, врешті почав дзвонити склянкою об графин. Зал заспокоївся, але не зовсім. Костецький пошептався про щось з Романиком, той, видко, нерадо, морщачись та кривлячись, але все-таки, як можна було здогадатись, дав себе переконати й погодився на те, що йому пропонував пан Костецький.

— Прьльошу панства, прьльошу панства, ще хвилина уваги. Зважаючи на те, що доповідь, зрештою, надзвичайно цікава, затягнулась понад півторьльи години, доповідач на цьому закінчує. Кому що неясно, прьльошу давати питання.

У залі відразу загомоніли на всі лади. І хоч всі голоси, здавалося, зливались в один гамір, проте в загальному потоці відчувались прихильні й ворожі для доповідача інтонації.

Романик зовсім охляв. Був подібним до накрохмаленої ляльки, яку необережно залишили під дощем.

— Я прошу слова, — відізвався чийсь свіжий, задерикуватий голос.

Всі шиї потягнулись у бік голосу. Посеред моря голів стояв високий з вихрястим чубом рум'яний блондин.

— Ви бажаєте дати запитання чи виступати?

— Одне й друге.

Пан Костецький порадився поглядом з Романиком. Ольга, яка слідкувала за грою обличчя Романика, зауважила, як той схвально кліпнув оком.

— Прьльошу. Ваше прьлізвище?

— Березовий.

— Пан Берьльезовий має слово.

Коли хлопець став лицем до публіки, Ольга зразу впізнала в ньому сина судового радника міста Нашого. Це був вродливий юнак з тією ніжною, молочною красою в ясних тонах, один з тих, що їх природа насаджує в людському саду, як тюльпани — для декорації. Одягнений він був скромно, у куртці спортивного фасону і штанах-гольфах, але ця скромність була не зовсім щира, бо і куртка, і штани пошиті з вишуканого матеріалу, а проста форта тільки підкреслювала їх високу якість.

— Я… — запнувся син радника Березового, — я хочу сказати, що мені дуже сподобалась доповідь. Давно треба було, а наша українська байдужість так само винна, що ми щойно тепер вислухали доповідь на таку тему. Треба було давно… А то нас, українців, можна тільки пізнати по тому, що «не знав, забув, спізнився». Я протестую і вимагаю, щоб такі доповіді були частіше. Я так само, — він говорив скоромовкою, задихаючись від надмірної роботи власного язика.

— О, і воно береться ще гавкати! — почула Оля у себе над вухом. У неї закалатало серце.

Це Завадка дав їй знати, що він — за її спиною.

Вона боялася повернути голову в його бік, щоб він не зрозумів цього як заохочення заговорити до неї. Вона думала про те, що його присутність скувала їй кожний рух, і нахилилась до Аврельці, щоб він бачив, що вона не сама. Оля була стривожена, а разом з тим, з незрозумілої для себе причини, задоволена його присутністю. Той факт, що він постарався опинитися близько неї, крім остраху, сповнив її ще й своєрідною, чисто жіночою гордістю.

Тим часом Березовий почав уже з шпаргалки:

— У виняткових добах, коли нація розпорошена як українська, наш патріотизм мусить стати расовим. Ми мусимо, як і всі народи світу, як у першу чергу німці, бути зв'язані з своїм минулим. Нам треба брати приклад з гордого, войовничого германця…

— Сядай, маш бардзо добже[175]— сказав Завадка.

Олі здається, що його голос, хоч тихший, став ще виразнішим. Невже ж він примістився поруч?

— Панове, в кого ще які запитання?

— Я прошу слова.

Цим разом звівся понад голови кремезний, немолодий вже чоловік з квадратним обличчям на короткій широкій шиї.

Пан Костецький встав:

— Прьльошу панства, але тільки запитання. Якщо у вас запитання, то прьльошу.

Чоловік заклопотано почухав за вухом. Видко, не знав добре, чого вимагають від нього.

— Хай буде по-вашому, — згодився він. — Я й, правду, хотів запитати шановного доповідача. Ви говорили тут довго, ми вас слухали… Багато з того, що ви тут читали, я не зрозумів, але одного хочу запитати: у житті, практично, як то кажуть, це може мати якесь застосування, чи то тільки отак — словечка?

— Я можу відповісти на ваше запитання. — Романик намагався зберегти спокійну поставу, але його зраджувало тремтіння щелепів, які не піддавались наказом його волі і смикались з щораз частішими інтервалами. — Отже, євгеніка…

Чоловік з квадратним обличчям знову звівся на ноги:

— Пане Романик, що ви мені про якусь Євгенію. Я вас питаю, а ви відповідайте мені простими словами, щоб я міг зрозуміти… А ви мені Євгенію!..

— А ви хочете простої відповіді!? Можна. Я хотів науково обгрунтувати… але коли вас не цікавить, то можна, розуміється, і простіше. От, для прикладу, ви працюєте в генеральному штабі і вам треба знати, які чоботи, розумієте, який розмір чобіт треба вам заготовити чи які мундири треба вам пошити для нового контингенту солдатів. Ви звертаєтесь з цим до антрополога, ученого, а він, знаючи, який тип переважає в даній околиці, дає вам відповідні виміри — ви не економите матеріал, не замовляєте ні завеликих, ні замалих черевиків, і штани якраз в міру… Або ви промисловець і відкриваєте собі магазин готової конфекції[176] в даній місцевості. Тут вам теж треба звернутись за порадою до антрополога, і він вам порадить, які розміри переважають у даній околиці…

— То… то як? Вся користь з вашої доповіді лише в штанах і чоботах? — спитав той чистосердечно і саме цим викликав у залі бурю сміху.

Пан Костецький довго дзвонив склянкою об графин, поки зал сяк-так заспокоївся.

— Ще є запитання?

— Є! — поквапно вигукнуло чиєсь міцне горло.

— Прьльошу наперед.

— Дякую красно. Можна й звідси… Ми люди скромні…

Ольга не хотіла повертати голови, щоб не зустрітись очима з Завадкою, тому так і не бачила, як виглядав той чоловік.

— Що вас цікавить, пане… той?

— Я хотів би знати, як то практично мала б виглядати ця мішанина нашої крові з німецькою? Чи німецьких жінок будуть привозити в Наше, чи… нашівських хлопців будуть товарняками відправляти в Німеччину?

Зал затрясся не так від оплесків, як від тупотіння ніг. Хто нестримно сміявся, а хто свистів у свисток. Здавалося, що порошнява мжичка, яка знялась у повітря, це не пилюка, а ефірне тіло, яке сформувалося внаслідок згущення людських голосів.

Кілька голосів до захрипу кричали «ганьба», «провокація», але вже годі було розібрати, на чию це йшло адресу й від кого.

Пан Костецький опинився на сцені.

Він руками, очима, плечима просив, молив спокою, але зал доти не вщух, доки не видихався, доки в тих, що плескали, не заболіли долоні, а в тих, що тупотіли, — ноги, в тих, що кричали, не захрипли голоси.

— Прьльошу панство, я вважаю… я ж прьльосив спокою! Я вважаю. Я не в силі всіх вас перьльекльичати — це прьльильодно! Я вважаю, що питання було поставлене з прьльовокаційною метою, і тому не вважаю доцільним, щоб пан Рьльоманик відповідав на нього!..

— Я жадаю відповіді на моє питання!

— Ви можете у крайньому випадку просити, а не жадати. Ви ж чуєте, що голова зборів позбавив у цій справі голосу мене так само, як і вас!..

— Я прошу слова! — гукнув Завадка мало що не над Ольжиним вухом.

В залі відразу притихли. Відчулося, що виступу Завадки чекає одна й друга сторона.

В Олі теж наростав неспокій. Суперечні почуття метались в ній. Вона прагнула провалу — і перемоги для Бронка.

Пан Костецький, напевно, теж уявляв собі, чого можна чекати від Завадки, бо, насупившись, неохоче буркнув:

— Для виступів слово пізніше…

— А в мене запитання!

За спиною Ольги заскрипіла лавка.

— Не трьльеба, не трьльеба, — замахав руками головуючий. — Питання можна й звідти. Чого сюди?

Бронко, що вже порівнявся з рядом, в якому сиділа Ольга, мовчки пробивався вперед, до сцени. По рухах Бронкової голови та спини Ольга здогадувалась, що місцями йому ставили рогатки з колін, а місцями мало що не на руках перекидали його на ряд вперед. Нарешті він, спітнілий, вийшов на сцену. Став, широко вперся ногами в підлогу, оглянув зал, а потім вже знайшов очима головуючого.