До катастрофи лишалося кілька секунд - Нестайко Всеволод Зіновійович

Капітан наказав знову привести Ангела.

Ангел прийшов заспаний і невдоволений.

— Ну то як, Едику? Пожартував, значить? Тринадцятий Апостол…

— Ви про що, начальнику?

— Не розумієш?

— Не розумію, — він здивовано моргав очима.

«Чи так грає, чи справді — не він?» — подумав Горбатюк і спитав:

— І Тринадцятий Апостол тобі нічого не говорить?

— Ні. Ангел — так. Апостол — ні. Не шийте мені зайвого, начальнику. З мене вистачить і так.

Продовжувати розмову не було сенсу. Якщо листи писав навіть Ангел, він од них зараз відмовиться.

Категорично. Бо це тільки б ускладнило його становище. Зайві статті. Погроза, образи, шантаж…

Схоже, що писав таки він. Навіть слівце «салага» з його лексикону. Але нащо? З якою метою?

Ангела відвели.

Горбатюк набрав номер капітана Попенка.

— Анатолій Петрович? Толю? Я знову одержав листа від Тринадцятого Апостола, — він зачитав листа. — Що ти про це думаєш?

Попенко відповів не одразу. Нарешті сказав:

— Думаю, що підстав для хвилювання стало більше.

— Я теж так вважаю. Він, мабуть, схаменувся, що писати було не слід. Зопалу написав, фанфаронський у нього, мабуть, характер, хотів щось довести, а тоді бачить, що ми навколо нього крутимося, — і назад…

— А може бути й інший варіант. Зв’язаний із тим таємничим Ноликом. Що це він написав. Він же й дзвонив тобі… А тоді хтось із дорослих, які готують катастрофу, засік його і змусив написати іншого листа.

— І таке можливе. Але — мета терористичного акту?

— Ну, зараз такий час, ти ж бачиш, на кожному кроці… І з провокаційною метою, і… стільки темних сил піднялося з самісінького дна, з мулу нашого суспільства!.. Варіантів безліч.

— Ти сьогодні після роботи — як?

— З тобою, Стьопо, з тобою! Які можуть бути розмови!

— Спасибі тобі, Толю.

Розділ XXII

Хлопці ухвалюють рішення. «Геть, юні агенти!»

— Ну то як? — спитав Женя.

Вітасик зітхнув:

— Тато сказав, якщо я кудись рипнусь, він застосує силові методи. Сказав, що на цей раз таки застосує. Хоча він завжди тільки нахваляється, лякає. Але в нього було таке обличчя, що…

— І ти боїшся?

— Ні. Але думаєш, приємно!.. І головне, я пообіцяв, дав чесне слово.

— Я теж пообіцяв, але… Ти ж бачиш, яка ситуація. Анатолій Петрович сьогодні до кінця дня невиїзний. Вчора на своїй роботі прогуляв, все зрозуміло. Степан Іванович возиться з Ангелом. Твій тато теж не може два дні поспіль кидати роботу. А з Гординею так ніхто й не поговорив. А може, ця розмова вирішальна. Йдеться ж про якийсь тяжкий злочин, про якусь катастрофу, про можливі людські жертви.

— Я розумію, але… — Вітасик знову зітхнув.

— По-моєму, нам треба їхати, — сказав Женя. — Якщо ти не поїдеш, поїду сам.

— Ні! — категорично похитав головою Вітасик.

— Що — ні?

— Або вдвох, або ніхто.

— Значить, поїхали удвох. Я не заперечую.

— А чесне слово?

— Потім усе пояснимо, вибачимося. Вперше, чи що?

Вітасик востаннє зітхнув.

І вони вирушили.

Їм довелося довго чекати електричку. Два рейси чогось відмінили. Вони вже шкодували, що не пішли на автобус. Але автобуси в бік Троянди вдень теж ходили рідко. І вони вирішили не смикатися, чекати електричку. І приїхали у Троянду десь аж після обіду.

У Дармовисів не було нікого.

І в Гордині безлюддя.

Лише вчорашня цікава бабуся пильно дивилася на хлопців з-під долоні зі свого саду.

Але хлопці вирішили шукати Гординю без її допомоги. Здаля привітавшись, покивавши їй, вони гайнули до річки.

Хлопці оббігли весь берег, але Гордині не побачили.

Правда, для риболовлі сьогодні умов біля дачного селища не було. Оскільки купальщиків на березі було повно. Але й нижче і вище за течією, де вже не купалися, а тільки ловили рибу, Гордині не було.

— Невже даремно приїхали? — досадував Вітасик.

— Не гарячкуй. Будемо чекати. А поки що давай купатися, — запропонував Женя.

Вони довго купалися, двічі їли (вони купили на вокзалі цілий кульок пиріжків), тричі бігали до Гордининої халупи, але без жодних результатів. Його не було…

Сонце почало сідати.

І раптом Женя схопив Вітасика за руку:

— Іде!

Берегом, накульгуючи, ішов з вудочками на плечі дід Гординя. На вечірній кльов.

Вони не хотіли підходити до нього при сторонніх. Почекали, поки він одійшов у безлюдне місце і влаштувався під вербою.

— Дідусю, здрастуйте, пробачте, — почав Женя.

Дід підвів на хлопців пригаслі, вицвілі очі:

— За що пробачати? Вже нагрішити встигли?

— Та ні, просто… Ми хотіли вас спитати… Щоб ви не подумали, що це ми з… з легковажної цікавості… — Женя не знав, як делікатніше приступитися до справи.

— Це дуже важливо! Дуже! — приклав до грудей руки Вітасик.

— Ну, кажіть уже, що там таке? — в очах діда Гордині спалахнув вогник.

— А ви не гніватиметесь? Скажете? — допитувався Женя.

— Це дуже, дуже важливо! Чесне слово! — повторив Вітасик.

— Та кажіть уже, не мучте, — усміхнувся дід

І та усмішка розв’язала Жені язик:

— Вчора зранку у вас тут із вашим гостем була суперечка… Через когось, кого ви побачили на сусідній ділянці біля залізобетонного блока… Скажіть, кого ви там побачили?..

— Це дуже важливо, — ще раз повторив, приклавши руки до грудей, Вітасик.

Дід Гординя враз спохмурнів, примружив на хлопців очі:

— А що таке? Чого ви питаєте?

— Ну… ну дуже треба, — теж приклав руки до грудей Женя.

— Кому? — свердлив поглядом хлопців дід.

— Ну… для… Для…

— Для міліції! — несподівано для самого себе випалив Вітасик.

— Що-о? — пополотнів дід. Якусь мить він не міг вимовити ні слова, потім вибухнув лайкою: — Геть! Ідіть, юні агенти, щоб я вас не бачив! Геть із моїх очей, нишпорки нещасні! — дід схопив вудочку і замахнувся.

Хлопці змушені були відступати.

— Не скажете? — вигукнув здаля Женя.

— Геть, кажу! Геть, щоб духу вашого не було! — люто затупотів ногами дід.

Вони відійшли за кущі.

— Чого він так розпалився? — винувато знизав плечима Вітасик.

— Просидів би ти двадцять років ні за що, — сказав Женя.

— Ну, я ж думав… я ж хотів, — виправдовувався Вітасик. — Хай трошки заспокоїться, ще спробуємо. Треба було йому зразу про злочин, про катастрофу…

— А якщо він сам має безпосереднє відношення до злочину?

— Чогось мені здається…

Хлопці почекали півгодини і знову наблизилися до діда Гордині.

— Дідусю, ви не кричіть, будь ласка, — якомога ніжнішим голосом почав Женя. — Ви нас не так зрозуміли. Ми ніякі не агенти. Просто готується якийсь злочин, можуть бути жертви…

— Ідіть звідси! Бо таки будуть жертви. Ідіть! — не відриваючи погляду від поплавців, гримнув дід. — Малі ви ще носа встромляти у злочини. І скажіть тим, хто вас послав, щоб вони самі приходили, а не пацанів підсилали.

— Ніхто нас не підсилав…

— Тоді не суньте носа у дорослі справи. Ідіть, не полохайте мені риби!

Було ясно, що дід нічого не скаже.

Сонце сіло, почало сутеніти. Треба було їхати додому. Що їх там дома чекало, один Бог знає.

Біля крамнички стояв автобус.

— До міста? — спитали вони в шофера, що визирав із кабіни.

— До міста.

— Скоро відправляєтесь?

— Зараз.

Хлопці перезирнулися.

— Давай?

— Давай.

Автобус був повнісінький. Стояли у проходах. Якийсь дядечко в окулярах, з борідкою, що сидів на передньому сидінні, тримав на руках величезну корзину з ягодами малини. Хлопці прилаштувалися біля нього.

Хлопці знали, що готується злочин, що може статися катастрофа, але де й коли — їм було невідомо.

Капітан Горбатюк, як ви пам’ятаєте, у це їх не втаємничував.

Коли автобус рушив, якийсь лисий кремезний дідуган, що стояв біля крамнички, прощально помахав рукою. Дядечко з малиною усміхнувся і теж помахав.

Розділ XXIII

До катастрофи лишалося кілька секунд…

Зникнення хлопців виявилося лише після шостої години вечора, коли батьки повернулися з роботи.