Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав

– Вибухне, вельмишановний пане раднику, ось-ось вибухне.

– А не буває у вас вряди-годи якихось ударів?

– Ні, не буває, пане раднику. Правда, одного разу мене ледве не вдарила якась машина на Карловій площі, але це було багато років тому.

На цьому допит скінчився. Швейк подав панові судовому радникові руку й, повернувшись до камери, сказав своїм сусідам:

– Так от, через убивство пана ерцгерцога Фердинанда мене будуть оглядати судові лікарі.

– Мене теж оглядали судові лікарі, – мовив один молодик, – це було тоді, коли я через килими попав під суд присяжних. Мене визнали тоді недоумкуватим. Тепер я продав чужу парову молотарку, й мені нічого не зможуть зробити. Мій адвокат учора сказав, що коли вже раз мене визнали недоумкуватим, то мені згодиться це на все життя.

– Я тим судовим лікарям і поготів не вірю, – зауважив інтелігентний на вигляд чоловік. – Одного разу я підробив векселі й про всяк випадок почав ходити на лекції доктора Гевероха[39]. Коли мене впіймали, я вдавав із себе паралітика точнісінько так, як їх змальовував пан доктор Геверох: укусив одного судового лікаря за ногу, випив чорнило з чорнильниці й, пробачте, панове, на очах усієї комісії наклав купу в куточку. Але саме тому, що я одному з них прокусив литку, мене визнали цілком здоровим, і це мене згубило.

– Я цих оглядів зовсім не боюся, – заявив Швейк. – Коли я був на військовій службі, мене оглядав один ветеринар, і хоч би тобі що.

– Судові лікарі – сама наволоч, – відізвався невеличкий скоцюрблений чоловічок. – Нещодавно на моїй луці випадково відкопали якийсь кістяк, і судові лікарі заявили, ніби той чоловік сконав від удару по голові якимсь тупим предметом сорок років тому, а мені тридцять вісім, проте мене посадили, хоч я маю і метрику, і копію з церковної книги, і посвідку на право проживання.

– Я гадаю, – сказав Швейк, – що слід на все дивитися з кращого боку. Адже кожен може помилятись і мусить обов’язково помилятися, що більше над чимсь розмірковує. Судові лікарі – теж люди, у них свої вади. Ось, наприклад, одного разу в Нусле, саме біля мосту через Ботич[40], коли я вночі повертався з «Банзетів»[41], до мене підійшов один пан і потяг гарапником по голові. Я беркиць на землю, а він присвітив мені в обличчя й каже: «Помилка, це не він», – і так розлютився через цю помилку, що вперіщив мене ще раз по спині. Помилятись аж до самої смерті – таке вже людям на роду написано. Хоча б отакий випадок: один чоловік знайшов уночі якогось напівзамерзлого скаженого пса, взяв його з собою додому й пхнув жінці під перину. Пес зігрівся, опритомнів і покусав цілу родину, а найменшого в колисці розірвав і зжер. Або, наприклад, я вам розповім, як у нас удома помилився один токар. Він відімкнув подільський костьол, думаючи, що прийшов додому, роззувся в ризниці, думаючи, що він у себе в кухні, вмостився на вівтар, думаючи, ніби він у своїй хаті в ліжку, накрився якимись покровами з вівтаря зі священними написами, а під голову поклав собі Євангеліє та ще якісь священні книги, щоб вище було під головою. Вранці його знайшов там паламар. Токар уже до того часу протверезився й добродушно пояснив, що це, мовляв, помилка. «Нічого собі помилка, – відповів паламар, – через таку помилку треба знову костьол освячувати». Потім погнали того токаря до судових лікарів, а ті довели, що він був при повному глузді й цілком тверезий, бо, мовляв, коли б він набрався, то ключем не потрапив би в замок костьольної брами. Потім цей токар так і помер у Панкрацькій тюрмі. Або ще наведу вам один приклад, як у Кладно помилився поліційний пес – вівчарка знаменитого ротмістра Роттера. Ротмістр Роттер дресирував тих собак і випробовував їх на різних волоцюгах, так що всі волоцюги почали обминати Кладненську округу, мов зачумлену. Тоді Роттер наказав жандармам за всяку ціну знайти когось підозрілого. Ті й привели йому одного разу досить пристойно вдягненого чоловіка – вони натрапили на нього в Ланських лісах. Він сидів там на пеньку. Роттер наказав відрізати клаптик поли від його пальта й дав той клаптик понюхати собакам. Потім цього чоловіка відвели до якоїсь цегельні за містом, а по слідах пустили дресированих собак. Ті його знайшли й привели назад. Потім того чоловіка примусили лізти по якійсь драбині на горище, стрибати через мур і кидатися в ставок, а собаки, звичайно, за ним. Врешті виявилось, що це був депутат-радикал, якому остогидло засідати в парламенті, й він виїхав на прогулянку до Ланських лісів. Тому я й кажу: немає людей, що не помиляються. Це трапляється з усіма: хай то вчені, чи придуркуваті, чи просто неосвічені бовдури. Навіть міністри помиляються.

Комісія судових лікарів, яка мала вирішити, наскільки психічний стан обвинуваченого Швейка відповідає чи не відповідає всім його переліченим у рапорті злочинам, складалася з трьох дуже поважних панів. Причому погляд кожного зокрема діаметрально різнився від будь-якого погляду інших двох. Вони були представниками трьох різних протилежних напрямків і психіатричних шкіл, і коли ці протилежні наукові табори дійшли до цілковитої згоди щодо Швейка, то це можна пояснити лише тим приголомшливим враженням, яке Швейк справив на всю комісію, ввійшовши до зали, де мали обстежити його психічний стан.

Побачивши на стіні портрет австрійського монарха, він вигукнув: «Панове, хай живе цісар Франц Йосиф Перший!»

Справа була зовсім ясна. Завдяки Швейковому спонтанному виступові відпала ціла низка запитань. Залишилися тільки найважливіші. Відповіді на них мали на підставі системи доктора психіатра Каллерсона, доктора Гевероха й англійця Вейкінга[42] підтвердити первісну думку про Швейка.

– Чи радій важчий за олово?

– Я його, пробачте, не важив, – зі своєю милою посмішкою відповів Швейк.

– Ви вірите в кінець світу?

– Насамперед я мусив би той кінець побачити, – недбало кинув Швейк, – утім, напевно, завтра я його ще не дочекаюсь.

– Чи могли б ви вирахувати діаметр земної кулі?

– Ні, панове, не зумів би, – відповів Швейк, – але я б вам, панове, також загадав одну загадку: стоїть чотириповерховий будинок, а в цьому будинку на кожному поверсі вісім вікон. На даху два дахові віконця й два комини. На кожному поверсі живе по двоє квартирантів. А тепер, панове, скажіть мені, в якому році померла двірникова бабуня?

Судові лікарі значуще перезирнулись, та, незважаючи на це, один із них поставив ще таке запитання:

– Чи знаєте ви, яка найбільша глибина в Тихому океані?

– Цього, панове, не знаю, – почули вони у відповідь, – але думаю, що там, безперечно, глибше, ніж під Вишеградською скелею на Влтаві.[43]

– Досить? – лаконічно поцікавився голова комісії.

Але все ж таки один із членів комісії попросив дозволу ще запитати.

– Скільки буде, якщо дванадцять тисяч вісімсот дев’яносто сім помножити на тринадцять тисяч вісімсот шістдесят три?

– Сімсот двадцять дев’ять, – відповів Швейк, не змигнувши оком.

– Гадаю, цього досить, – промовив голова комісії, – можете відвести обвинуваченого на попереднє місце.

– Дякую вам, панове, – шанобливо сказав Швейк. – З мене цього також цілком досить.

Коли Швейка вивели, колегія трьох дійшла спільного висновку, що Швейк вроджений кретин, що він ідіот згідно з усіма законами природи, відкритими вченими-психіатрами. У висновках, надісланих слідчому, між іншим, було зазначено:

«Судові лікарі, що підписалися нижче, дійшли згоди в діагнозі незаперечного психічного отупіння й вродженого кретинізму Йозефа Швейка, представленого вищевказаній комісії. Вислову «Хай живе цісар Франц Йосиф Перший!» цілком достатньо, щоб визнати душевний стан Йозефа Швейка, як стан безнадійного ідіота, на підставі чого комісія, що підписалася нижче, пропонує: