Чудове Чудовисько - Сашко Дерманський

Такого гармидеру школа ще зроду-віку не знала. Всі бігли на перший поверх, звідки поширювався по всіх-усюдах ядучий дим.

А що це таке — пужежа? — на бігу запитав Чу.

— Пожежа, Чу, це… зараз побачиш, — відповіла Соня.

На першому поверсі був директорський кабінет. Горіло там. В широкому холі, перед кабінетом, з'юрбилася чи не вся школа. Спереду стояли вчителі й прибиральниці, за ними — старшокласники, далі — учні середніх класів, а вже за ними, з усіх сил намагаючись продертися між ногами в старшаків, мурахами метушилися малюки. Попід самими дверима власного кабінету як заведений підстрибував Хуба Буба.

— Ой-ой-ой-ой! Ой мамо! Ой, люди добрі! Фо ж це робитьфя!? Ой лифенько!..

Усі знали, що директор полюбляє інколи курити просто в кабінеті. Мабуть, і цього разу, прийшовши на роботу, він почав трудовий день з перекуру, а потім не до кінця загасив недопалок. От і зайнялися якісь папери. В кабінеті директора школи всіляких документів — хоч греблю гати!

— Пожежників викликали?! — спитав невідомо в кого директор.

— Викликали! — в один голос відповіла вся школа від 1-А до 11-В разом з учителями та прибиральницями.

— Де ж вони?! Де ж вони?! — підскакував, наче іграшка «йо-йо» Хуба Буба. — Дофить! Я краще загину, ніж залифу погибати мої дорогоцінні папірфики!.. — раптом вигукнув директор і з розгону вскочив у кабінет.

— Ох! — знову в один голос видихнула вся школа від 1-Адо 11-В вкупі з учителями та прибиральницями. — Мабуть, якісь важливі документи там, — значуще зауважила буфетниця тьотя Мотя. — Оце директор, так директор у нас, — додала вона з повагою в голосі, — справжній герой. На її слова уся школа, якій перехопило дух від вчинку Хуби Буби й у горлі став клубок від щирості тьоті Моті, мовчки кивнула.

Минула хвилина, за нею ще одна… а директор усе не виходив з пекла кабінету.

— Де ви там?! — гукнула завуч Павлина Іванівна.

3 дверей чулося лише зловісне шкварчання та люте потріскування меблів. — Він же там згорить! — раптом вигукнула Соня, і в цю мить уся школа від 1-А до 11-В разом з учителями та прибиральницями збагнула, що дівчинка таки має рацію.

— Ану, розступіться! — раптом пролунав на цілий хол басок Чу. — Дайте пройти!

Чудовисько виступив наперед і, набравши повні груди повітря, пірнув у вогонь.

У кабінеті було гаряче, як у печі. Спочатку Чу майже нічого в диму не бачив. Було тільки видно, що палає директорський стіл і дермантинове крісло, а ще штори на вікні й щось у кутку. Самого ж директора в кабінеті не було!

«Що за чудасія?» — подумав Чу, роззираючись у диму.

Хуби Буби запримітити не вдалося, зате в кутку за вчительським столом Чудовисько побачив прапор. Дивовижно, але синьо-жовтий державний символ гордо стояв неушкоджений! Чу знав, що прапор — це святиня, його не можна кидати у вогні.

«Святині не горять, — подумав Чу. — Але краще буде, коли я винесу його звідси».

Він кинувся до прапора, аж раптом об щось перечепився й загримів на гарячу підлогу. А вогонь тим часом скаженів, зусібіч тягнучи свої пелехаті пекучі язики й зуби до Чу. Волосинки на Чудовиську навіть позакручувались і стали рудуватими.

Чу підвівся й хотів було спересердя ногою , вгамселити те, що призвело до падіння. Він уже замахнувся… і тут побачив Хубу Бубу.

Непритомний директор у дивній позі розпластався на підлозі, обома руками обіймаючи обвуглену з одного боку коробку з-під цукерок «Київ вечірній».

— О, Хуба Буба! — зрадів Чу, вхопив Хубу Бубу під руку й ступив до дверей.

— Пра-апо-ор, — ледь чутно пробелькотів учаділий Кіндрат Мусійович.

Це ж треба! Захопившись порятунком директора, Чу зовсім забув про прапор. Він розвернувся й ухопив майже розпечене руків'я прапора.

Тим часом уся школа від 1-А до 11-В разом з учителями та прибиральницями стояла під і охопленим полум'ям кабінетом і смертельно переживала. Ніхто не міг знати: врятує директор цінні папери чи ні. Так само ніхто не наважився б зараз прогнозувати інше: врятує директора Чу чи ні. Усі просто стояли й з усіх сил хвилювалися за обох. Соня не витримала:

— Що ж так довго? Я піду туди!

— Стій, кажу! — вхопив її за руку Сашко П'явочка. — Згоріти хочеш?

Саме тоді, коли на подвір’ї школи завили пожежні сирени, палаючі двері директорського кабінету розчахнулися. З них густими страхітливими клубками повалив дим. І раптом з самої гущі тієї кіптяви й чаду виринув незаймано синьо-жовтий український прапор.

— Ох! — охнула вся школа від 1-А до 11-В разом з учителями та прибиральницями.

Услід за прапором з'явилася закіптюжепа волохата лапа Чу. А потім і сам він виринув з вогняної стіни, наче робот-термінатор з відомого фільму. Тільки на відміну від голівудського героя Чу був добрий і другою лапою волочив за собою очманілого Хубу Бубу. В горнилі директорового кабінету хутро Чудовиська зробилося рудим і кучерявим. Він обережно поклав директора на підлогу.

Соня підбігла до Чу й обняла його.

— Тобі ніде не пече? — спитала вона. — Ти ж міг там попектися.

— Е, все нормально, — сором'язливо відповів Чу. — А Хубі Бубі он, мабуть, перепало.

Дуже кмітлива прибиральниця баба Дуся швиденько плюснула на Кіндрата Мусїйовича водою зі свого робочого відра. Директор розплющив очі, окинув поглядом усю школу від 1-А до 11-В разом з учителями та прибиральницями, потім глянув на коробку з-під цукерок «Київ вечірній», яку цупко тримав обома руками, і лише тоді його очі заяскріли невимовною радістю, а губи розквітли щасливою посмішкою.

— Мої дорогефенькі! Я ваф таки не кинув напризволяффе… І все це завдяки тобі, Плафтиліненко.

Директор дуже обережно відкрив коробку, і вся школа від 1-А до 11-В разом з учителями та прибиральницями побачила всередині акуратні стосики кольорових фантиків від жуйок.

До школи вбігли пожежники…

На чубайці

Нарешті! Віктор Іванович, учитель фізкультури, нарешті виконає свою давню обіцянку: наступної суботи він поведе 3-А в похід з наметами. Ура! І не куди-небудь, а на Чубайку! Еге ж, туди, де щотравня відбуваються районні туристські змагання, куди з'їжджаються найкращі спортсмени з усіх шкіл району — найспритніші, найсильніші, найвитриваліші… На ту саму Чубайку, куди таланить потрапити лише обранцям, про яку ще за місяць до туристичного зльоту, а потім ще місяців зо два осені гуде вся школа. І про те, як перемагали на смузі перешкод, і як варили юшку на вогнищі, і як співали пісень під гітару біля багаття, і як чотири ночі підряд спали в лісі у наметах, і як… Словом, надовго вистачає спогадів і вражень.

Ось така вона, Чубайка! Чудова, та що там — легендарна місцина! Мрія всіх старшокласників, а про третьокласників — і мови немає. Не беруть на Чубайку третьокласників. Не заведено. А тут Віктор Іванович узяв і сказав якось:

— Наприкінці квітня, напередодні зльоту, підемо з вами в похід, на Чубайку. Без ночівлі, правда, та намети напнемо, і вогонь палитимемо, і навіть юшки смачної наваримо. Якщо риба клюватиме. Все по-справжньому. Уявляєте, як усі чекали кінця другого місяця весни. Та просто дні — де там! — години рахували!

Й ось настала щаслива мить…

— У суботу йдемо в похід на Чубайку, — посміхаючись повідомив Віктор Іванович.

— А що то за Чубарка? — спитав Чу.

— Побачите. Попередьте батьків, з собою провізії візьміть: солі, картоплі, сала, чаю та цукру. Одягніться легко та практично. Намети у школі є, сірники, казан і аптечку я сам візьму. Отже, збори в суботу біля школи о сьомій ранку. Не запізнюйтесь, бо чекати нікого не будемо. Чверть по сьомій вирушаємо.

— А зошити брати? — запитала Тома Козохват.

— Ти ще парту з собою візьми, й дошку з крейдою, — глузливо кинув Сашко П'явочка. — Зовсім чоки-поки чи що? Ми ж на Чубайку йдемо, а не на олімпіаду з математики.

— Беріть лише найнеобхідніше, — пояснив учитель фізкультури. — Думаю, підручники й зошити один день почекають на вас удома, в портфелях. Повторюю: з собою брати лиш те, без чого ви не зможете обійтися, тільки життєво важливі речі.

— Е, все ясно, — підсумував Чу, — треба буде в п'ятницю завітати до тьоті Моті, нехай розщедрюється на медяники та коржики.

У суботу о пів на сьому Чу вже шкрібся до Соні в вікно, весело наспівуючи: «На Чубарочку, на Чубарочку йдемо зраночку, на Чубарочку їсти шкварочку…»

Соня нашвидкоруч зібралася, й вони втрьох подалися до школи. Втрьох, бо Соня вирішила взяти на природу й Тома — нехай трохи побігає на природі.

— Пора, — коротко кинув Віктор Іванович, глянувши на годинник, і загін третьокласників з рюкзаками на спинах, повними найнеобхідніших речей (Чу, як завжди, був із самоваром), вирушив на Чубайку.

Місцевість, що звалася магічним словом «Чубайка», простягалася в лісі за десять кілометрів від міста. Тому директор Хуба Буба замовив для юних туристів автобус, який мав підкинути їх до узлісся, а далі загін мусив добиратися своїм ходом. О восьмій годині вже були в урочищі Чубайка. Для табору Віктор Іванович вибрав широку галявину.