1Q84. Книга друга - Харукі Муракамі

Двічі на день Аомаме, стоячи перед дзеркалом у ванній кімнатці, вставляла дуло пістолета в рот. Відчуваючи зубами твердість металу, уявляла собі, як натискає пальцем гашетку. Лише від такого руху її життя закінчиться. Наступної миті її вже не буде на цьому світі. Стоячи перед дзеркалом, вона нагадувала собі: «Найголовніше, на що треба звернути увагу: не дати рукам тремтіти, твердо сприймати віддачу, не боятися і понад усе не вагатися».

«Якщо вирішу, то зараз же зможу це зробити, — думала вона. — Досить потягти палець на один сантиметр. Це ж просто. Може, так і зробити?» Однак Аомаме передумувала — виймала дуло пістолета з рота, ставила запобіжник, а пістолет клала на умивальник, між тюбиком зубної пасти й щіткою для волосся. «Ні, ще надто рано. Мені ще треба зробити щось інше», — нагадувала собі.

Як радив Тамару, вона постійно тримала при собі «кишеньковий дзвінок». Коли лягала спати, клала поряд із будильником. Так одразу могла його схопити. Однак дзвінок не лунав. Минув іще один тиждень.

Пістолет у коробці для взуття, сім патронів у кишені дощовика, мовчазний «кишеньковий дзвінок», спеціальна плішня з тонкою гострою голкою в дорожній сумці — ось усе її добро. А ще — нове обличчя й життя в очікуваному майбутньому. І пачка банкнот в автоматичній камері схову на станції Сіндзюку. Пам'ятаючи про це, Аомаме проводила дні середини літа. Люди нарешті брали літню відпустку, більшість крамниць замикала двері, на вулицях порідшало перехожих. Поменшало й автомашин, у місті запанувала тиша. Іноді Аомаме ніби втрачала відчуття, де вона. «Це справжня реальність чи ні?» — запитувала себе. Та не здогадувалася, де можна знайти іншу реальність, якщо припустити, що ця несправжня. Нічого іншого не залишалось, як поки що визнати її єдино можливою. І з усієї сили якось її подолати.

«Я не боюся смерті, — ще раз підтверджувала вона. — Страх — це втеча від дійсності. її перемога над людиною».

Вона приготувалася фізично й морально. Відразу за першим сигналом Тамару могла вийти з дому. Однак сигнал не надходив. Закінчувався серпень. Ще трохи, й настане кінець літа, надворі цикади востаннє надривали свої голоси. Хоча дні здавалися страшно довгими, місяць чомусь промайнув дуже швидко.

Аомаме повернулася з роботи додому, скинула одяг, просяклий потом, у кошик і залишилась у майці та шортах. Пополудні була раптова злива. Небо потемніло, на землю ринули краплі дощу завбільшки з камінець, якийсь час прокочувався грім. Як тільки злива минула, дороги потонули у воді. Повернулося сонце, й вода випарувалася, а над містом повисло щось схоже на марево. Увечері хмари знову вкрили небо густою вуаллю. Місяців не було видно.

Перед тим, як готувати вечерю, Аомаме мала трохи перепочити. Випивши чашку холодного ячмінного чаю й смакуючи заздалегідь звареними молодими бобами, вона розгорнула на кухонному столі вечірню газету. Починаючи з першої сторінки, пробігала очима по заголовках статей, але не знаходила такої, що могла б привернути її увагу. Звичайна вечірня газета. Однак коли розгорнула сторінку з місцевими новинами, їй в очі впало фото Аюмі. Аомаме затамувала подих, насупила обличчя.

«Такого не може бути, — подумала вона спочатку. — Очевидно, хтось переплутав її з іншою, дуже подібною особою. Адже не було підстав поміщати її фото в газеті. Та хоч скільки Аомаме приглядалася, перевіряючи, чи не помилилася, обличчя належало добре знайомій жінці-поліцейському. її спільниці в кількох невеликих еротичних розвагах. На цій фотографії Аюмі ледь-ледь усміхалася. Загалом незграбною^ штучною усмішкою. У реальної Аюмі усміх був природним і розпливався по всьому обличчю. А така фотографія здавалася наче взятою з офіційного альбому. В її незграбності, ввижалось, приховувалася якась тривога.

Аомаме ніяк не хотіла читати цієї статті. Бо, прочитавши великий заголовок біля фото, збагнула: щось сталося. Однак не могла не читати. Це була реальність, яку не вдасться обійти. Вона глибоко вдихнула й прочитала:

«Аюмі Накано, 26 років. Незаміжня. Мешкає в Токіо, район Мінато.

Її задушили паском від купального халата в номері готелю в Сібуї. Була цілком гола. На руках наручники, прив'язані в головах до ліжка. Щоб не кричала, їй заткнули рота кляпом. Труп виявила готельна покоївка, коли зранку прийшла перевіряти номер. Напередодні об одинадцятій годині вечора туди зайшла вона з чоловіком, який удосвіта пішов з готелю. Плату за нічліг вніс заздалегідь. Такі події у великому місті не велика рідкість. Сюди з'їжджаються різноманітні люди, й розпалюються пристрасті. Іноді вони набирають насильницької форми. Газети переповнені такого роду подіями. Але в цій є щось небуденне. Жертвою стала жінка, працівниця столичного управління поліції. Вважають, що її службові наручники використовувалися для сексуальної гри. Це не були маленькі іграшки, які продаються у порношопах. Тож, природно, ця новина привернула до себе увагу громадськості».

Розділ 4

(про Тенґо)

Можливо, такого краще не бажати

«Де вона й що тепер робить? Усе ще належить до вірних «Братства свідків»? Було б добре, якби це було не так», — думав Тенґо. Звісно, не вірити — це право кожної людини. І йому не слід сюди втручатися. Однак, наскільки він пригадував, у дитинстві вона, здається, не тішилася тим, що виконує приписи «Братства свідків».

Одного разу в студентські роки Тенґо підробляв на оптовому складі спиртних напоїв. За непогану плату йому доводилося тяжко працювати — переносити великі вантажі. Щодня після роботи навіть він, що міг похвалитися міцним здоров'ям, відчував, як болять усі суглоби. Поряд з ним випадково працювали два хлопці, яких виховували батьки, прибічники «Братства свідків». Це були порядні, доброзичливі парубки однакового з ним віку. Вони серйозно ставилися до роботи. Трудилися не покладаючи рук й ні на що не нарікаючи. Одного разу Тенґо подався з ними до пивнички випити бочкового пива й там за розмовою дізнався, що вони, друзі від самого дитинства, кілька років тому з певних причин зреклися секти й вернулися в реальний світ. Але, як помітив Тенґо, здається, й досі не призвичаїлися до цього нового широкого світу. Від самого народження виростали у тісній громаді, а тому з великими труднощами розуміли й сприймали його правила. Часто не знали, як вчинити, відчували розгубленість. Насолоджувалися свободою, покинувши секту, і водночас не могли позбутися сумнівів щодо правильності свого кроку.

Звісно, Тенґо співчував їм. Якби вони ще в дитячі роки, перед усвідомленням свого «я», залишили секту, то мали 6 усі шанси пристосуватися до навколишнього суспільства. Та коли проґавили їх, хлопцям нічого іншого не залишалось, як жити в «Братстві свідків» відповідно до цінностей секти або дорого заплатити, щоб власними силами перебудувати життєві звички й свідомість. Розмовляючи з ними, Тенґо згадав про ту дівчину. І подумав, що й вона, напевне, зазнала подібних страждань.

Після того, як та дівчина нарешті відпустила руку й, не озираючись назад, мерщій вийшла з аудиторії, Тенґо, застигнувши на місці, довго не знав, що робити. Вона стискала його руку так сильно, що впродовж кількох днів він виразно відчував на ній її пальці. І навіть з плином часу, коли їхній безпосередній дотик ослаб, не зникав відбиток того, що закарбувалося тоді в його душі.

Трохи пізніше Тенґо все збагнув. З кінця затверділого прутня скапнула крапля якоїсь рідини, липкішої за сечу, що супроводжувалося легким болем. Тенґо тоді ще не знав, що це — провісник сперми, а тому занепокоївся. Подумав, що в його організмі, можливо, відбувається щось ненормальне. Однак ні в батька, ні в однокласників не наважився запитати. Коли серед ночі уві сні прокидався (який це був сон, не міг пригадати), то помічав, що труси злегка змокріли. Йому здавалося, ніби завдяки потиску руки тієї дівчини з нього щось витікає.

Після того він не мав з дівчиною жодного контакту. Як і досі, Аомаме залишалася в класі самотньою, ні з ким не розмовляла і перед шкільним обідом, як завжди, виразним голосом проказувала дивну молитву. Коли іноді з ним розминалася, то навіть не мінялася на обличчі — мовляв, між ними ніколи нічого не було. Здавалось, вона зовсім його не помічає.

А от Тенґо, як тільки траплялася нагода, нишком, щоб ніхто не помітив, уважно стежив за нею і переконався, що в неї правильні риси обличчя, які принаймні можуть збудити приязнь. Вона була струнка й завжди носила трохи широкувате вбрання з бляклої тканини. Коли одягалася у спортивний костюм, то виступи на її грудях зовсім не проступали. З незворушним виразом обличчя, майже цілковито мовчазна, вона завжди немов дивилася кудись далеко. її очі залишалися безживними. Хоча того дня, коли він у них зазирнув, вони були прозорі й повні світла.

Відчувши потиск її руки, Тенґо збагнув, що в цій худорлявій дівчині таїться незвичайно велика сила. Не лише фізична, але й, здається, ще більша духовна. Зазвичай вона приховувала цю свою життєву енергію від однокласників. На уроках, коли вчителька викликала, говорила тільки те, що вважала справді за потрібне (або навіть мовчала), а під час офіційного тестування показувала непогані результати. Тенґо припускав, що вона могла б досягти ще кращих оцінок, якби захотіла. Можливо, щоб не привертати до себе уваги, навмисне абияк писала письмову іспитову роботу. Мабуть, за допомогою подібної мудрості діти, поставлені в такі, як вона, умови, намагалися вижити, зазнаючи якнайменшої кривди від навколишніх людей. Якнайменше виділялися серед інших. Залишалися якнайбільше прозорими.