Сестри Річинські. (Книга перша) - Вильде Ирина

Контрастною плямою впадає в очі лише один стіл посередині, прикритий зверху білою скатертю, з-під якої кострубато заломлюються контури посуду, особливо пляшок.

Суліман, силкуючись на інтелігентну поведінку, двома пальцями зняв скатерть з стола. Очам Нелі представився не стіл, а вітрина вишуканого гастрономічного магазину. З піраміди апельсинів, шоколадних виробів, печива, винограду виділялись стрілчасті пляшки у золотих ковпачках.

Недобрі здогади, що по дорозі на Кінську вулицю проймали Нелю то холодним дрожем, то хворобливим жаром, від вигляду цього багато заставленого стола почали поволі зникати. Катерина правду говорила. Цей парвеню хоче хвастонути перед ними, зубожілими паннами, своєю набитою кишенею. Дурень, якому дивуватись не варто.

Суліман підсунув Нелі крісло.

— Я прошу сісти. — Він ніби намірявся взяти її за руку і посадити, але Неля сіла сама, а руку сховала за спину.

Він сів поряд з нею.

— Вип'ємо, Нелюсь, за те велике щастя, що мене зустріло. Це таке щастя, що ви прийшли в мою хату, така честь, що я, ну, я зовсім здурів. Ви можете робити тепер зі мною, що хочете… Можете наказувати мені, що хочете, бо Суліман вже не має голови. Це вам дивно, правда, Нелюська? Я вам наллю цього солодкого. Що ви? Що ви? Випити треба… Спеціально цього вина ви мусите випити, бо його готувала моя стара мама, коли ще була такою молодою, як ви. Ви бачили її? Вона сидить під хатою, бо вона любить сонце. Сам я, як дозволите, вип'ю шабасівки. Хай єврей п'є шабасівку, — чи не так, моє сонце?

Вино, що його ллє Суліман у призначений для Нелі срібний келих, таке густе, що капає крапля за краплею, наче сироп.

— Цьому вину більше років, ніж вам, Нелюсь, але воно не є дурне вино. Воно розумне вино.

Нелі гидко пригублюватись до келиха, обкладеного ззовні почорнілим карбуванням, в заглибинах якого чаїться бруд і, певно, бацили. Не приваблює її і сиропна густота вина. Не додає апетиту й те, що готувала його Суліманиха власними руками.

— Я не п'ю, пане Суліман.

— Я вас дуже прошу, Нелюсь!

— Прошу не гніватись на мене, пане Сулімане, але я, бігме, не можу.

Неля, пам'ятаючи попередження Катерини поводитись з маклером ввічливо, раз у раз додає до його прізвища «пане», хоч в домі Річинських звертались до нього всі тільки по прізвищу.

— А я вас таки прошу! — Суліман обіймає спинку крісла, на якому сидить Неля, і з-за плеча підсуває їй чарочку. — Я буду ображатись, Нелюська. Що ж то ви, прийшли нанести мені візит і гидуєтесь пригубитись до страви за моїм столом? Я ж вам не підношу отрути, — чого це ви так здригаєтесь? Я ж вас не затягнув силоміць до своєї хати, правда? Ви самі прийшли до мене в гості.

— Я прийшла не сама, Суліман. Мені Катруся казала…

— А я за цим столом не хочу чути про вашу сестру! Що мені там ваша Катруся! Ви думаєте, що я для неї зроблю те, що обіцяв? Ай-ай, дуже мені то потрібно для панни Катерини псувати собі репутацію на біржі. Ай-яй-яй, не знаю, як це мені потрібно! Я знаю: у ваших очах, ну не тільки у ваших, я маклер, я шахрай, я взагалі щось таке-о, підозріле, може, воно й правда, але той маклер і шахрай має свою, ну, хай маклерську, але свою честь. Ви думаєте, не має? Такий рік на мене, що має! Ні, я вас запитаю, Нелюська, що поганого зробив мені доктор Безбородько? Він спитає мене: «Слухай, Суліман, як ти гадаєш, у Річинських є гроші?» А я відповім: «Пане докторе, у Річинських більше доларів, як у вас волосся на голові». І він повірить мені, бо Суліманові на біржі вірять, і ожениться з вашою сестрою, — а якими очима пізніше Суліман подивиться на нього? То в салоні, Нелюська, ну… можна присягатись, обіцяти, а потім… забутись і не дотримати слова, а на біржі треба мати тверде слово, бо інакше ти пропав. Але навіщо я забиваю вам цим голову? Ох, Нелюська, — він прицмокнув, начеб прихвалював клієнтові товар, — яка ви гарна! Ви така гарна, що я ну… ну, що я не можу. Коли дивлюсь на вас, то стаю зовсім дурним. Ви чули таке? Мене щось аж у горлі давить, коли дивлюся на вас. Давайте, Нелюська, давайте вип'ємо, може, я трохи опритомнію. За ваше здоров'я, Нелюська, я прошу… — Він тицьнув їй у руку важку срібну чарку. Срібло було холодне і липке, либонь, від бруду.

Неля, перемагаючи відразу, пригубила, але вино було таке густе, що аж потрібно перехилити келишок. Солодко-терпка маса сповзала на язик. Язик відразу зробився великим і неповоротким.

Неля подумала, що їй заважає у роті маса того згущеного вина. Напружившись, вона насилу проковтнула його, але язик не переставав терпнути. Нелі залоскотало в горлі. Вона закашлялась. Суліман метнувся, налив з череватої пляшки якоїсь червонавої рідини, від якої заносило пареним сіном, і підніс її Нелі до самих уст. Неля взяла келишок з рук Сулімана і без примусу з його боку жадібно випила його. Хотіла запити чим-небудь той густий щипливий плин. Простягнула руку, начеб ще просила налити келишок, так відразу якось легко стало в горлі після цього трунку. Вона навіть усміхнулась Суліманові. Почала крутитись голова. Зникло кудись і перше враження приємної полегкості. Предмети, що стояли зблизька, почали, похитуючись, віддалятись від неї, то знову, перекинені боком, наближались. І Суліман був десь далеко від неї. Біля Нелі були тільки його очі. Очі ті дивились на неї десь аж з-під стелі, хоч голова її лежала в нього на руці. Нелю почали лякати ті очі своєю неприродною величиною і тими іскрами, що били з них. Іскри вискакували з очей, окреслювали в повітрі високу дугу і падали десь Нелі на голову. Вона ховалась від цих іскор, заплющуючи очі. Тоді Неля падала в чорну прірву. Відчувала тільки, що вона гойдається в теплій смолі з запахом пареного сіна. Вона потопала, випливала на поверхню, але вилізти на твердий берег не могла і знову тонула. Якась собачка лизала їй теплим язичком руки, шию, литки. Язик у собачки не шорсткий, а гладкий, гарячий і слинявий. Нелі стає гидко від цього лизання собачки. Вона ворушить губами, щоб прикрикнути на собачку і прогнати її геть від себе, але Нелині губи, хоч і ворушаться, не видають звуку, і тому гидка собака продовжує її лизати.

Суліман ставав сам не свій. Дав Нелі нормальну дозу настойки на «бабинім зубі». Цей напій п'янив і обезвладнював, але не до тієї міри, як це сталося з Нелею.

Суліман на всякий випадок почав розстібати їй плаття на спині.

Запах дівочого поту оп'янив його зовсім. Він схопив Нелю на руки й поніс на диван під стіною, на темні, як і все інше в цій хаті, почорнілим сріблом ткані шовкові подушки. Неля лежала, не відкриваючи очей, без всякого руху. Лише легенький рум'янець на обличчі і колір губ свідчили, що вона ще жива. Суліман припав навколішки перед Нелею. Хвилину дивився в екстазі, наче молився на неї.

Перед ним, так близько, що він пив його віддих, лежало його безумне кохання. Вершина недосяжного в його житті.

Він знав, що така нагода, як ця, більше не повториться. Здавав собі справу в тому, що доля, граючись, для спокуси поставила йому на вибір дві стежки: або тепер візьме все і раз назавжди відштовхне Нелю від себе, або залишить її незайманою, наситившись одним виглядом її оголеного тіла й поцілунками, яких вона однаково не пам'ятатиме, і це дасть йому слабку надію на майбутнє.

А про яку надію може бути мова? Ну, можливо, пізніше, як життя ще тугіше скрутить те горде панство, Нелюська зволить прийняти від нього якийсь дарунок, може, навіть грошову допомогу, як уже їх дуже притисне… А що далі, а що більше? Далі нічого, дурний сину розумного Мордка. Отже, що він може втратити?

В разі якоїсь неприємності, ну, він завжди зможе покликатись на сусідку, яка сиділа з матір'ю біля дому, що силою він її в хату не тягнув. Сусідка теж, не беручи гріха на душу, посвідчить, що не чула жодного крику, хоч вікно було відчинене.

Ну?!

Він поволі, розуміючи, що нервовий поспіх міг би стушувати всю гостроту насолоди, починає стягати з Нелі плаття. Це вдається йому нелегко, бо плаття доводиться стягати через голову. В найтрудніший момент Неля раптом відкрила очі, але тут же стулила повіки, блаженно посміхнувшись.