Мрії збуваються - Елена Петровна Артамонова

Елена Артамонова

Мрії збуваються

Зима. Холод. Вечір. У старому підвальному приміщенні горіла одинока свічка.У цьому моторошному місці могли жити тільки пацюки. Але тишу порушували краплі води, що лунали із ржавих труб та сумне дихання похмурого обличчя.

Він вже почав забувати своє справжнє ім'я і не хотів згадувати з того часу як його мама пішла на небо. Дванадцятилітній хлопчик став називати себе Діком. Вже півроку його будинком став підвал, друзями – пацюки, між ними був негласний договір: їжу ділили навпіл і не чіпали один одного.

Кожного дня чумазний хлопчина добував якісь харчі на смітниках та попід різними бакалійними магазинами, світ не без добрих людей. Інколи один чоловік купував Діку смачну булку і віддавав без усіляких запитань. Він не хотів нікому нічого розповідати, щоб потім не опинитись в дитячому будинку.

Лише одне хлопчина знав, що о дев'ятій годині ранку треба стояти біля булочної, і тоді хоч день не треба лазити по смітниках. Деколи той солідний чоловік, в дорогому костюмі і чорній шляпі, купував Діку піццу і чай. Це не була благодійнійність, а був своєрідний ритуал вже протягом трьох місяців. Зі всіх людей невеличкого районного центру лише цей чоловік із сумним поглядом звернув увагу на голодного хлопчика.

На вигляд благодійнику було років сорок, в очі одразу кидався дорогий одяг і запах приємного парфюму. Інколи, сидячи в своєму підвалі на старому дивані, який, напевно, залишився від колишнього двірника, він на хвильку дозволяв собі помріяти про затишний будинок, про повний стіл їжі і про сім'ю, і завжди в цих мріях був присутній той чоловік, наче його батько. Дік не жалівся на долю, не було кому, радів лиш, що вдалося втікти від соціальних служб, коли померла мама.

– Краще жити тут, з вами, ніж в дитячому будинку, – мовив хлопчик до своїх друзів, – так, пацюки? Відповіддю слугувало все те ж крапання води зі старих труб. Добре ще, що вхід до підвалу був не з вхідної сторони п'ятиповерхівки, а ззаду. Бо ж йому доводилося постійно ховатись від мешканців квартир. Добре, що у підвалі, в маленькому кутку, стояв старий-старий унітаз і раковина, та, на диво, було тепло від все тих же старих труб.

Чи боявся він в дванадцять років опинитись тут, жити безхатьком, голодувати? Ні, не боявся. Найстрашніше, що може статися з дитиною – це втрата матері, і тоді вже приходить самотність не тільки фізична, тоді вже так часто колить дитяче серце і болить душа, якщо вона існує.

Батька в нього ніколи не було. Дід і баба давно померли, із родичів нікого не залишилося. Квартира, в якій вони жили, була надана від заводу на період роботи, тому що мати працювала в одному із багатьох цехів. А після її відходу прийшли нові люди і хлопчик мусив втекти.

Він залишився один у цілому світі, нікому не потрібний, окрім соціальних служб, та й ті не дуже його й шукали, таких дітей стало багато. В країні наступали великі зміни: нові часи та нові реформи, люди були заклопотані власним життям і своїми проблемами.

Дік дуже боявся опинитись в дитячому будинку, про який в районі ходили страшні чутки, що дітей не тільки б'ють та принижують, а ще й віддають в прийомні сім'ї за кордон. І ніхто не знає, що далі трапляється з дитдомівцями.

Хлопчик жив як жебрак і не міг навіть думати про майбутнє, просто виживав, як умів ще з дитинства, коли мама зранку до ночі працювала на молочному заводі. Він мусив бути самостійним та відповідальним. Інколи ввечері, під єдину палаючу свічку, Дік згадував про маму, про її ніжні руки і ласкавий погляд.

– Микито, сонечко, – зверталась вона до сина, – мий руки і швидко до столу.

– Вже йду, – відповідав гарний чорноокий хлопчина із розумним поглядом і швиденько дороблював уроки. Вони сідали за стіл і спокійно їли їхню просту нехитру їжу.

– Дякую, матусю, – завжди після вечері казав Микита, – я сам помию посуд.

– Який же ти в мене дорослий, – з любовью промовляля мама й шла до своєї кімнати. Опісля Микита мазав маргарин на хліб і клав до судочка. Такий він готував перекус мамі на роботу. Ось так ще змалку Микита розумів, як важко працювати на заводі і які маленькі гроші за це платять. Тому намагався вчитись, і в нього це добре виходило. Хлопчик хотів закінчити школу, вступити до університету, отримати гарну роботу і витягнути їх бідності. Ввечері Микита йшов до мами, гладив її шовкове волосся і говорив:

– Мамо, ми обов'язково вирвемося, в нас буде своя власна квартира і повний стіл їжі, а ще ти не будеш так важко працювати. Зазвичай, після таких слів мама міцно притискала свого дорослого сина до грудей і намагалася в це вірити. А потім вона стала блідніти, часто втрачати свідомість та вагу. Микита не знав, що з мамою, але розумів, що це щось недобре. Через два місяці її не стало. Рак головного мозку четвертої стадії. Лікарі навіть не почали лікування, було занадто пізно.

Ось так хлопчина опинився на вулиці з маленьким рюкзаком, в якому була якась одежа, зошит, ручка і декілька книг. Пройшло півроку, як Дік не ходив до школи, але частенько біля смітників люди залишали багацько книг. Тому він потихеньку тягав їх до підвалу і ніяк не міг зрозуміти людей, які викидають таку цінність. Кожного вечера, під сяйво свічок Дік поринав в пригодницький світ Марка Твена, Жуля Верна, Джека Лондона. Книги допомогали йому забувати про усі на світі негаразди, і про свій власний біль.

Вранці, коли зазвичай Дік пішов до булочної при надії зустріти свого дорослого друга, подумки хлопчик вже вважав його своїм. Хоч і стояла зима, але світило сонечко, де-не-де лежав сніжок. Йому було холодно, через те, що речі ставали малими, рукави курточки були короткі, а взуття вже жало пальці. «Добре хоч шапка гріє», – посміхався про себе хлопчик.

Пройшла година, потім друга, а чоловіка в пальто і шляпі так і не було. Дік сумно зітхнув, вже заніміли пальці на ногах, але він терпляче чекав. Бо ж доведеться лазити по смітниках, і займатись обридлим заняттям в душі. Це викликало огиду і розпач, бо могли бути дні коли вони з пацюками і зовсім нічого не їли.

Не дочекавшись свого друга, хлопчик вирушив на пошук їжі.