Азіатський аероліт - Іван Ковтун

Азіатський аероліт

Ковтун Іван

ЮЛІЇ ЛОШАКІВНІ.

ЧАСТИНА ПЕРША

«Отже, товаришу Марич, мусиш визнати, що кохання хоч і фізико-хемічний процес, хоч і комплекс рефлексів, але процес чортовськи складний, а рефлекси надзвичайно заборсані й не хотять підлягати аніяким законам гальмування.

А до того ж, коли твоє кохання, по суті здорове й потрібне явище, - стає хронічним, тоді воно вже є явище хоробливе й тягне за собою глухий неприємний біль і неспокій. Так-то, товаришу Марич! На що вже роки бурхливої революції, що начебто мусили, коли не згасити твоє чудернацьке кохання, то хоч загальмувати його. А поглянь - загальмували? Ех, не обдуриш себе, Маричу! Чого це ти, їдучи в наукову командировку, поїхав саме до Нью-Йорку, можна ж було їхати й до Чикаго? А також - чому ти щодня так турботно проглядав усі мюзикголівські афіші? А також - чого це в наукового робітника завжди спокійні думки враз стали розбурханими й химерними, а глухий неспокій не вщухає з того дня, як ти сів на «Атлантик». І гірш того - неспокій щодня міцнів і ось зараз досяг своєї кульмінаційної точки. І ще хвилина і ти, товаришу Марич, почнеш виробляти дурниці».

...Комуніст Марич - молодий науковий робітник Всесоюзної Академії розгублено стояв у годину дня на Бродвеї і не помічаючи навколо ні шуму, ні грюкоту, ні штурханів, що щедро сипалися на нього з усіх боків, - намагався іронізувати зі свого становища.

Він давно вже притяг до себе увагу перехожих, що скоса позирали на нього, нишком посміхалися, ніяк не розуміючи, як це здорова людина може так спокійно й байдуже стояти на центральній вулиці Нью-Йорку та ще в годину дня, коли в цей час хвилина коштує долари.

«А із-за чого? Із-за якоїсь мюзикголівської співачки!..»

Ця думка, як гострий біль, струснула Марича й тоді він тільки згадав, що стоїть опудалом серед запрудженого людським тілом Бродвею. Почервонівши, зім’яв невеличку афішку «Колумбії», рушив з місця і вплівся в потік, який поніс його на платформу елевейтора.

За хвилину Марич утиснувся у вагон і лише торкнувся лави, як знов занурився у свої думки.

Він дивився у вікно й не помічав, як повз вагон пропливали квартали за кварталами. Коли б не проклятий біль, Марич би побачив, як згодом різко змінилося лице Нью-Йорку: повз вагон вже пролітали сірі околиці, часом можна було бачити вбогі нутра кімнат, розвішане лахміття й напівроздягнених жінок, що поралися біля варива.

«Проклятий, глухий біль!»

«Так, Маричу, себе важко обдурити. Мюзикголівська співачка стоїть у твоїх спогадах як товаришка Ґіна, як люба й кохана дівчина - помічник і товариш твоїх буйних молодих років. Нічого не заподієш - кохання, на жаль, вередлива штука».

Марич одкинувся на спинку лави. «Все ж варто її побачити. Це ж абсурд - бути тут біля неї, біля колишньої дружини й не побачитись, не дізнатись нічого про її життя. Як вона тепер? Чи й досі з тим Ерґе? Обов’язково треба побачити».

Ці думки заспокоїли його, і Марич вирішив злізти на першій зупинці й повернутись до свого готелю.

* *

*

Бездоганно поголений льокай у чорному сурдуті переломив надвоє свій гумовий тулуб, випростався й схилив покірливо прилизану з рівним проділом голову.

- Кореспонденція на столі, містере. Під час відсутности хтось запитував у телефон номер покоїв. Маєте що наказати?

Марич стомлено прямував до столу.

- Дякую, можете йти.

Наблизився до купи газет і журналів, шукаючи очима конвертів. Листів нізвідки не було, й він закрокував по кімнаті. Коли проходив повз велике вікно, машинально зупинився, зіперся на підвіконня й так застиг у мовчазній непорушності. З вікна (Марич зайняв покої на двадцять п’ятому поверсі) широко розверталася сіра картата панорама гострокутих хмарочосів, праворуч синіла Ґудзонова затока, закраплена баржами й катерами.

Марич цього не бачив. Знову думав про Ґіну. Спогади вихорилися, болюче й важко гнітили голову.

«Дивно, невимовно дивно. Що ж вона, нарешті? Сумніву ж немає в тому, що кохала. Не можна ж ради примхи піти в Сибір, у тайгу за студентом-висланцем. Покинути все, одріктися од дому, од батьків - це ж не жест, це ж глибоко обдуманий вчинок».

Він тоді ледве не збожеволів з радости - це ж було майже чудо. Важко надзвичайно, навіть неможливо витруїти все з пам’яті. Каторга перетворилася на якесь безмежне, ясне щастя. То були чи не найяскравіші два роки в його житті, за них не вагаючись віддав би десяток звичайних.

І потім враз другий вчинок, що межує з божевіллям. Зустріч (одна-однісінька зустріч) з чужою людиною, яку вперше побачила в житті, людиною звичайною, пересічного рівня, і все полетіло шкереберть, як диктова дитяча будівля. Як він міг розцінювати цей вчинок там, у тайзі? Було вражіння, подібне до важкого й страшного сну, коли підсвідомо з нетерплячкою чекаєш його кінця, щоб полегшено зітхнути. Кінця не було.

Знайомий упертий біль почав стискувати скроні, ніби від перевтоми. Марич стояв нерухомо, сліпо пославши зір за вікно.

У двері хтось м’яко стукнув. Марич не чув. Стук пролунав удруге, далі втретє, вже дужче й нетерпляче.

Марич нервово здригнув, ніби зо сну, і круто повернувся до дверей.

- Заходьте!

Двері м’яко розчинилися й з Маричевого рота ледве не вихопився вигук. Він простяг руку, нахилився всім тулубом уперед і хрипким, зламаним голосом схвильовано запитав:

- Ґіна?..

* *

*

Вечірній чай професор Валентин Андрійович Горський, завжди пив у кабінеті за робочим столом, перед купою книжок, паперу, листів і газет.

Клавдія Марківна ставила шклянку бурштинового пахучого чаю біля ніг мусянжевого гладіатора і, м’яко ступаючи, покидала кабінет.

І завжди професор привітно, поверх окулярів, дивився з усмішкою на знайому процедуру, і, улучивши хвилину, коли сорокалітня подруга пускала шклянку, вдячно, з ніжністю торкався губами її руки.

Клавдія Марківна закоханою посмішкою відповідала на подяку свого «хлопчика» (звичка далекої юности) й щасливо тихо причиняла за собою двері. Професор лишався на самоті.

Стрункий, мускулястий гладіатор (ювілейний подарунок Академії) високо тримав лампу в руці, а великий блідо-жовтий абажур рівномірно й м’яко розсівав на стіл світло, і професор, випроставши ноги, відпочивав після трудового дня, проглядаючи денну кореспонденцію.

Це звичка, що встановилася протягом довгих років.

Зривати обов’язково увечері аркушик відривного календаря й з насолодою перечитувати його зміст (від шаблонового меню до невдалих афоризмів) - теж звичка, що лишилася з дитинства.

І сьогодні професор розмішав цукор у шклянці й простяг руку до календаря.

На сіренькому подіркуватому аркушикові над чорною цифрою 26 стояло слово «вересень», а знизу «понеділок».

Далі аркушик з претензією на сучасність пропонував низку імен (Гайка, Трибун, Мажор, Рева, Люція) і повідомивши, коли саме сходить і заходить сонце, аркушик пропонував перевірити номери облігацій, мовляв, чи не виграли ви часом, громадянине, 10.000 карбованців?

Професор перевернув аркушик і зупинив очі на невеличкій нотатці під заголовком: «Цікаве явище».

Прочитавши замітку, Горський несподівано одкинувся на спинку крісла й застиг, пославши зір кудись у куток кабінету.

Спокійне обличчя оповила глибока важка задума й високе чоло вкрила мережа глибоких зморшок. Професор Горський сидів отак недовго, згодом підвівся й почав міряти кабінет розміреним кроком.

І щодалі, то частіше й нервовіше ставали його кроки - професор хвилювався, й вже давно важку задуму розвіяла натхнена й збуджена думка. Згодом він зупинивсь перед шафою й витяг з полиці охайно складену купку папірців.

Так його застала Клавдія Марківна. Побачивши шклянку непочатого чаю, стурбовано запитала:

- Голубчику, а чай?

Думи професора Горського на цей раз були так далеко від шклянки чаю, що він не добрав запитання своєї дружини:

- Що, Клаво?

- Чай, кажу.

- А... чай.

Професор обережно поніс пакунок до столу.

Клавдія Марківна побачила давно знайому купу, турбота й неспокій майнули їй в добрих очах. Вона з тихою покорою скорботно вимовила:

- Ти знову, голубчику?

Професор мовчав і, схиливши голову, суворо розгортав пакунок. Захоплений і збуджений думкою, він не помітив, як Клавдія Марківна поставила на стіл нову шклянку з гарячим чаєм.

Друга шклянка бурштинового чаю холонула непочата й забута.

* *

*

Сталося так, що десяток календарних рядків роз’ятрили хвилюючу й улюблену професорову мрію, і не просто собі мрію, що тихо приходить собі в час відпочинку й заспокоює як бром, а мрію, що вже п’ять років невідстанно переслідує і, як настирлива ідея, не дає спокою.